Неоподаткований персонаж

Одне з найцінніших надбань цього періоду я бачитиму новий старий навик не тримати в собі. Як сказала моя мати, "тримати себе в руках, але не тримати в собі" . Не зриватись, але просити допомоги, ділитись важким, випити ромашкового чаю, прийняти заспокійливе. Коли рідна мати чує у голосі, що ти на нервах, треба таки пити чайок, ніхто не мусить завжди справлятись своїми лише силами. Помітила це ще в Хорватії. Провалила завдання, засмутилась, але не хотіла казати друзям, бо чого псувати їх відпочинок та й що вони можуть зробити. В якийсь момент таки обмовилась і почула дуже спокійне "Нічого, thank you, next" і просто сказати, що сталося, і отримати цілком врівноважену реакцію неймовірно дає волі! Наче камінь з душі, віл з плеч. Просто від факту відкриття рота та вимовляння цих слів – мені важко, я не виводжу, як же мене все це бісить, я нервую, я не впоралась. Як же добре.

Якби тільки хтось згодився поговорити зі мною про війну – в Сирії, в Україні, в Замбії, в Колумбії, в світі – без зверхності, без перебивання, з щирим бажанням поділитись своїми думками та почути мої – було б так легко закохатись. Ловлю себе на думці, що майже вдаю з себе якусь дурь, бо нема з ким поговорити про те, що дійсно мені цікаво – про біженців, про Ісламську державу, про наркокортелі та всю ту жорстокість у світі. Мені хочеться про це говорити, дізнаватись нове. Не сперечатись! Говорити. Обмінюватись думками, розуміти поняття рівності, важливості кожної події та людини, розуміти страх. Мені хочеться читати нові статті, кидати комусь посилання, отримувати у відповідь такого ж плану інформацію, щоразу дізнаватись що відбувається та мати з ким це обговорити. Коли сам собі контейнер, то втрачаєш. Не хочу монологу, не хочу просто розповідати про це все комусь, хто знає лиш якийсь загал з цього. Хочу говорити з тим, хто знає більше за мене. Або хоча б стільки ж, але про...