Неоподаткований персонаж

Одне з найцінніших надбань цього періоду я бачитиму новий старий навик не тримати в собі. Як сказала моя мати, "тримати себе в руках, але не тримати в собі" . Не зриватись, але просити допомоги, ділитись важким, випити ромашкового чаю, прийняти заспокійливе. Коли рідна мати чує у голосі, що ти на нервах, треба таки пити чайок, ніхто не мусить завжди справлятись своїми лише силами. Помітила це ще в Хорватії. Провалила завдання, засмутилась, але не хотіла казати друзям, бо чого псувати їх відпочинок та й що вони можуть зробити. В якийсь момент таки обмовилась і почула дуже спокійне "Нічого, thank you, next" і просто сказати, що сталося, і отримати цілком врівноважену реакцію неймовірно дає волі! Наче камінь з душі, віл з плеч. Просто від факту відкриття рота та вимовляння цих слів – мені важко, я не виводжу, як же мене все це бісить, я нервую, я не впоралась. Як же добре.

Раз на рік намагаємося зустрітися з Потатою десь в офлайні. Цей раз вийшло навіть двічі – вона мала час між літаком та потягом у Києві, то ми хоча б годин 5-6 мали, і таки змогли здибатись в Барселоні на кілька днів :) Чомусь поїздка була трохи нервовою, але то вже через мене. Досі намагалась прочистити голову та відволіткись + наклались деякі адміністративні моменти з житлом та протестами в Барселоні :P Але це був гарний варіант подовженого літа – були там на початку жовтня, як раз на ще один референдум за незалежність Каталонії, мали чудову погоду більшість часу, +30ºС та сонце. Добре, що таки було віяло – без цього малого елементу було б набагато важче зі спекою. В один з днів поїхали в Монтсеррат – монастир в горах в годині їзди на потязі від Барселони. Неймовірно гарно! Та спокійно. Добре обрали час, бо у той день як раз саму Барселону заливало дощем.

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом. Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше. Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше. Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Х...

Якби тільки хтось згодився поговорити зі мною про війну – в Сирії, в Україні, в Замбії, в Колумбії, в світі – без зверхності, без перебивання, з щирим бажанням поділитись своїми думками та почути мої – було б так легко закохатись. Ловлю себе на думці, що майже вдаю з себе якусь дурь, бо нема з ким поговорити про те, що дійсно мені цікаво – про біженців, про Ісламську державу, про наркокортелі та всю ту жорстокість у світі. Мені хочеться про це говорити, дізнаватись нове. Не сперечатись! Говорити. Обмінюватись думками, розуміти поняття рівності, важливості кожної події та людини, розуміти страх. Мені хочеться читати нові статті, кидати комусь посилання, отримувати у відповідь такого ж плану інформацію, щоразу дізнаватись що відбувається та мати з ким це обговорити. Коли сам собі контейнер, то втрачаєш. Не хочу монологу, не хочу просто розповідати про це все комусь, хто знає лиш якийсь загал з цього. Хочу говорити з тим, хто знає більше за мене. Або хоча б стільки ж, але про...

Бачити, що усе добре. Відчувати, що все кришиться. Гора наче стоїть, але всередині назріває вулкан – тримаєш, закорковуєш, стоїш а місці. А все тремтить і кожну мить може винести. Коли твого голуба спіймано і жодна інша птиця не найдійна для повідомлення, починаєш буркотіти всередину. Це додає тремтіння. І лиш собаки навколо відчувають той тремор і тікають подалі. Посмішка рятує, теплий чай, книжки, страх. Коли один в полі воїн, добре що добровліьно. Це останнє погане. Небо світляшає.

Сновидінь з надією, що перетворюються на кошмари; сльози\крики вночі; пропущений удар серця в кафешці, якщо раптом за тим же столиком, що раніше разом сиділи; пустий погляд всередину; руки в кишенях; недопиту воду; забуті фото. Бо більше не дивишся.

турнір; ранковий головний біль; спокій всередині роздратування; рижик; кід блондинка; звір; інтелектуальні ланцюжки гумору; бруківка; мегакакао; теплі люди; ідеальна одеса; живий хазяїн; забута вдячність; аристократи; півфінал; шоколадки та кефір; женя-рома; після-анекдот; славський; коти; не-кейси; не-фінал; пономар; мафія; "дебатёрыыы...?"; нові спогади про старі карпати; мовчок-вовчок; дотик; кашель; яблуко, що позбавляє голосу; лак для волосся; домашня бабайка; свої не-свої; дебатери у роздріб.

Придумали таки щось дуже-дуже кльове! Дякую авторам за цей проект: Кімната думок Тихе місце Dream Room

Я напишу на камне "я скучаю" и брошу тебе в лицо, чтобы показать, как это больно - скучать по тебе. (с) Як важко іноді буває сказати людині, якої тобі не вистачає, що так воно є. Бо одразу закрадається дурна думка про те, що у тієї людини і без тебе все ок - інакше чого вона не йде на контакт. Ну не те, щоб не йде - ви просто живите десь недалеко одне від одного і у всіх все добре, все нормально. А ти згадуєш час, коли ви спілкувались частіше, тісніше, приємніше. Коли мали щось спільне, коли мали причини проводити час разом. І ніхто не знає, що той час значив для кожного. Може лише для тебе одного значило. Може для всіх вас значило, але всі такі ж дурні, як ти, й мовчать. А може все те, що було для вас спільним, взагалі не важливо! От так раз - і не важливо. Бо є щось масштабніше, вагоміше, актуальніше. Наскільки важко просто підійти до людини, з якою ви не були близькими друзями, з якими вас не об'єднує щось точно для вас важливе, і про яку ти знаєш дуже мало (по суті - ...

Сьогодні з Сонцем пішли у гості до нашої класної керівнички, яка вела нас 5-11 класи. Дуже мудра і весела жінка, яка у свої майже 80 виглядає на 55 максимум. Серед усіх розмов запам'яталась про щастя. "Не кричіть про своє щастя, не говоріть про нього. Навколо багато заздрісних людей, яким не так пощастило. Навіть якщо ви не зважаєте на те, їх чорні стріли все одно впливають на людину. Тому не говоріть голосно, що ви щасливі. І не викладайте цього в Інтернет, дуже прошу - не треба кидати своє щастя в Інтернет". (не дослівно)

Ця подорож зробила мої очі насичено синього кольору. Особливо це було помітно на першому світанку. Усю ніч ловили гітарою музику на березі Дністровського лиману, їли печену на вогнищі картоплю, співали всередині й підспівували зовні. Певно перший вечір є найтеплішим спогадом за всю поїздку. Не хотілось втрачати ці відчуття - довелось побачити лиман, зорі, вогнище. Почути гітару, людей, пісні. Вслухатись у пісню й відчути... що зі мною все нормально, що я є ціле. Це так рідко буває. Другий вечір відзначився якісним кальяном та розмовами. Грали у "Мафію", розмовляли про алкоголізм та кого він зачіпає. Була одна ситуація, на вихлопі якої один з Їжаків викликав відчуття гордості за наших хлопців, інший - розчарував. Загалом, так подумати, - більшість вечорів/ночей були теплими. Хіба що був неприємний момент, коли не вистачало Австралії на гойдалках поряд, бо не всі можуть таке "схватити". Шкода, що там "не було" Кіда, навіть у моїх думках. Ця подорож...

Зрозуміти намагаються небезпечні елементи - психопатів, вбивць, звірів тощо - щоб убезпечити себе знаючи причино-наслідкові зв'язки, що стосуються даних явищ. Тому не треба розуміння. Не розуміючи, але кохаючи людину, показуєш, що довіряєш їй, бо йдеш відкритий - віриш, що ця людина не становить небезпеки для тебе. Не завжди можеш кохати тих, з ким маєш взаємне розуміння. Тому потребуєш просто кохання, а не розуміння.

Спочатку хотілось знов описати теґами, але мені зараз дуже не вистачає речень. Тому буде змішано. Майже усю поїздку гостро відчувалась нестача австралійської фауни - досі не допетраю, що ж такого нагадало. Можливо відчуття втраченої ніші, яке дуже чітко засвітилось на цьому турнірі. Не можу сказати, що моє було окремо від інших, але у середині це знову клацнуло. Певно просто незвична роль й незвичні люди стоять дуже близько. Не знаю, наскільки мені сподобається спілкування з ними та й чи треба. Там лише дві людини не викликають у мене відчуття дискомфорту - Лесик та людина, яка свого часу дотягла мене на верхівку Говерли. Нормальне спілкування є незвичним для мене, бо порушує ті рамки, якими окреслена моя зона комфорту, тому легше бути не в адекваті, але щирому. Тому звична буденна ввічливість та "все у нас ок" не сприймаються мною як щось моє. Хоча було б фігово, якби таке явище зникло. Думаю, це цілком нормально, що я просто люблю свій мікро-косм. От тільки людей там...

Знову ніч. Знову пишу про неї. Бо лише вона зараз є безконфліктною. Ще ніколи не було такої шаленості навколо та такого спокою всередині. Близькі люди забулись. На їх місце наче як прийшли інші. Але чи можна так нехтувати тим зв'язком? Чи можна казати "друг" колишньому ворогу? Чи можна викинути своє Сонце навіть не спитавши про рівень болю? Чи варто боротися за тих, кому твоя боротьба до... все одно, коротче. Хм, боротися. Я не маю права вимовляти це слово. Я не борюсь. Я сиджу вночі в соціальних мережах та шукаю для себе новий світ, бо цей - "не моя справа". Головне питання в рівнях - "чи ти такий дурний, чи дійсно треба шукати інший мікросвіт на нашій достатньо великій для тебе планеті?". Ніч прекрасна завдяки сну. Навіть якщо ти не спиш - ти знаєш, що що б ти зараз не робив - все це закінчиться одним - ти підеш спати. Заснеш усі свої питання та невдалі дні. Якби довелося жити у потязі, певно було б трохи радісніше. Бо втікти завжди легше? Та від чог...

Sometimes we build up walls, not to keep people out but to see who cares enough to bring them down. Є кілька принципів, які я вважаю ключовими стосовно особистого простору (далі ОП). По-перше, ОП має бути закритим, а його кордони належно охоронятись . Щоб відчувати себе цілісним варто мати свій власний "темний куточок", про який ніхто не знає. Насправді, далеко не всі хочуть щось про вас знати. Людям не сильно цікаві ваші проблеми, а радощів у ОП зазвичай менше й вони теж не сильно феєричні. Не настільки, щоб про це знало багато людей. Погодьтесь, ви не Білл Гейтс й не Марія Магдалена, щоб ваше життя так сильно всіх цікавило. З іншого боку, варто зазначити про комфорт - ваш власний комфорт. Уявіть ситуація - ви достатньо емоційно збуджені, можливо вас щось засмутило й дуже хотілося б вилити комусь душу. Знаходите, виливаєте... А потім старанно уникаєте цієї людини, бо у нормальних умовах вам досить некомфортно, коли стороння людина знає про вас щось з ОП. Це просто ...

Вкотре переконуюсь, що якщо близька людина з інтровертними нахилами тебе ігнорить, значить треба не ображатись, а хапати пачку серветок, дзвонити в двері, заварювати чай і... слухати.

...коли всі слова ні про що, краще мовчати й прибрати цей тупий вираз обличчя. А ще нарешті почати займатись справою й лягати вчасно. Нормально харчуватись, не сприймати людей як м'ясо. Підстригтися вчасно, прибрати у своєму болоті. Припинити. Мовчи.

Дивно скучити за тим, чого у тебе ніколи не було. Те, що природно мати, але тобі дісталась лишень ролі спостерігача. Характер такий. А у спогадах воно якось все дуже поряд було. А ще дивно боятись говорити про це. Виправдаюсь приватністю.

Коли довго не ставиш питань, через певний час можеш отримати вельми цікаві відповіді.