Неоподаткований персонаж

...треба перебрати, щоб побачити своє обличчя? Що б я собі думала, якби знала, що це назавжди? От як моє життя та відчуття є зараз – назавжди. Треба бігти дуже швидко, щоб просто лишатись на місці. Чомусь я сподівалась, що коли почну спостерігати за своїм обличчям, то прогрес буде щасливішим, але я навпаки все більше розсипаюсь на пил.

Взяли в полон "Азов", вкрали зерно, залізо, дітей, крадуть мову і пісні. Хочу стояти під зливою, щоб знову кричати вірші. Хочу плакати по команді. Хочу гладити оленів в Лапландії. Хочу потиснути руки Жадану і Притулі. Хочу обійняти і подарувати ще один кулон в нікуди. Хочу взяти гітару, хочу кричати у сламі. Хочу щодня дарувати цукерки Мамі. Хочу обійняти Тата. Почути сміх Бабусі. Хочу знати, що Хазяїн живий і більше не буде революцій. Неймовірно відчувати вдячність до Ковіду, що відтянув початок війни, поки я змогла стати на ноги. У бабусі стався інсульт, зараз вона вже в реабілітації. Хочу допомогти хоч грошима, але поки вони відмахуються. Я ходжу в терапію, а насправді просто хочу свою квартиру. Хочу обставити її у морському стилі. Треба більше медитувати, але не для себе, а щоб не бути грубою до людей. Україні надали статус кандидата в ЄС, але я не відчуваю з цього приводу нічого. Майдан, Небесна Сотня, Крим, Донбас, лютий – це все не мало бути ціною. Не мало бути "н...

Бути навколо людей, бути самому, пігулки, терапія, зміна діяльності, коти – у кожного свій спосіб повернення до норми. Мене коробить, що це займає так багато часу. Десь на фоні кричить "Загальмуй!", але деякі речі хочеться проскочити й забути. Кожен день наче "Ще трошки", але так само потроху забуваєш свою норму. Мене коробить, що в моєму житті були люди, які привели до цього і тепер мені треба це лагодити. Мене коробить, що ми іноді не уявляємо наслідків своїх дій і потім інших коробить. Мене коробить і злить, що все так сталося. Тепер мій час та моє життя марнується на розгрібання всякої хріні, жиби тільки прийти до норми, коли можна було б повністю радіти тому, що зараз мене оточує, але мене наче там нема. Наче грьобана резинова стіна між мною і світом. І це дуже коробить. Ще трошки. Ще трошки і знову зможу малювати.

Добре, що це рішення приймалось майже 5 років. Інакше біль було б нестерпіти. Свідомість втікла від мене лише раз, тому дуже пишаюсь :) На майбутнє – тату на спині робиться лише лежачи, ніяких тобі сидячих поз! Мозок перезавантажений інформацією та роздратуванням, краще розслабити все, що тільки можна розслабити, а не ще хвилюватись за те, щоб спину тримати рівно та не горбитись від болю. Ще з заміток – добре поїсти перед тим, мати з собою пляшку води та якусь їжу, добре мати банан. Насправді сильно голодним там не будеш, але заспокоює, що раптом що, є чим перекусити. Доглядати було не важко, набагато легше, ніж очікувалось, хоч іноді і було дискомфортно. Ще у лютому 2018 додамо кольорів.

Останні кілька років було мало хороших новин, що надихали б достатньо, щоб ними ділитись. Хочу вже по троху діставати себе з цьої ями та рухатись далі. Спробую документувати свої плани на рік та як воно йде (кожен пункт потім буде посиланням). Було таке з 101 бажання за 1001 день , але на жаль забулось. Хоча деякі речі потім таки втілились, але вже без прив'язки. 2017: закінчити курс Java Fundamentals  – DONE ; дописати диплом вчасно; привезти батьків до Талліну  – DONE ; відкладати певну суму щомісяця – DONE ; записати гітарний/барабанний кавер; подорож до Амстердаму чи Парижу; побачитись з Потатою  – DONE ; здати офіційний мовний екзамен з естонської на С1; продовжити займатись німецькою та французькою; більше прислухатись до себе – DONE ; урізноманітнити своє культурне життя – DONE ; зробити тату  – DONE . Результат: 7 / 12

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом. Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше. Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше. Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Х...

Бачити, що усе добре. Відчувати, що все кришиться. Гора наче стоїть, але всередині назріває вулкан – тримаєш, закорковуєш, стоїш а місці. А все тремтить і кожну мить може винести. Коли твого голуба спіймано і жодна інша птиця не найдійна для повідомлення, починаєш буркотіти всередину. Це додає тремтіння. І лиш собаки навколо відчувають той тремор і тікають подалі. Посмішка рятує, теплий чай, книжки, страх. Коли один в полі воїн, добре що добровліьно. Це останнє погане. Небо світляшає.

Знаю, що вже маю допис з майже такою назвою, але саме так зараз відчувається. Минулий рік був важким. Всі струни були натягнуті і якісь таки, нажаль, лопнули й порвали те, що навколо. Якось так сталося, що майже не було написано про хороше, а його не вистачає. Тому таки лишу це тут, щоб знати, що завжди є світло: раптова поїздка в Одесу до Потати – просто покликали, просто з'явилися квитки; чудові бургери у Фрайдіз після запаморочливого екзамену; морозний Таллінн з Квіткою і щось нове щодня; Північне сяйво; підйом на Говерлу – цього разу в рази легше, але сил додало так само як вперше; найтепліший День Народження) нарешті засмага; переїзд в іншу країну, тепер живу біля моря, хоч і не того, що хотілось; перша робота і все, що з нею пов'язано – люди, подорожі, події; самонабута самостійність, смак якої з'явився ще у місті ведмедів, але закріпився північчю; поїздка додому в жовтні та всі теплі спогади, що вона дала; Грузія посеред Естонії, я вдячна за нього;...

Раніше поїздка на два дні викликала приємне тремтіння та хвилювання. Потім стало звично, як за хлібом в інше місто поїхати. Перша поїздка закордон забрала стільки часу та приготувань до неї, хоч всього на всього тиждень. Тепер 2 роки. Їду на два роки і не знаю чи радію тому. На підготовку лиш кілька тижнів, все в останній момент, все вимагає уваги. Чомусь приємного хвилювання нема. Навпаки, усе напруження, що тримається вже майже рік, наче досягає свого піку, хоч вже не відчуваєш тиску, бо звик, але він дається в знаки. Так, наче вже не відчуваєш болю в спині від важкого наплічника, але щось заважає рухатись та дихати. Наступна точка, коли теоретично може наступити розслаблення, буде аж за три місяці. Ще три місяці, хоч і були сподівання на вересень. Але ще рано, ще багато чого треба зробити. Шкода покидати те, що цінувалось тут, але більшість з того вже й так розвалилось, а інше нікуди не дінеться, берегтиму в серці. Шкода, що Рижика вже нема в моєму житті, але цього вже ...

Сновидінь з надією, що перетворюються на кошмари; сльози\крики вночі; пропущений удар серця в кафешці, якщо раптом за тим же столиком, що раніше разом сиділи; пустий погляд всередину; руки в кишенях; недопиту воду; забуті фото. Бо більше не дивишся.

Викладач: - Що таке розпач ? Відповідь: - Ну, це коли світ розпадається на маленькі шматочки... Викладач (перебиває) : - Ніяких "коли"! Чітка відповідь! Що таке " розпач "? Відповідь: - Ну... Це стан, коли... Викладач (знову перебиває): - Ви знаєте означення чи ні? (піввічності тиші) Відповідь: Розпач - емоційний стан, характерний відчуттям втрати відчуття реальності та зневіри у будь-який можливий позитивний кінець.

  Наче великий дзвін. Кожен удар рокотом та відлунням розноситься всередині, кожен дотик-вібрація розхитує, розшаровує, розносить тебе, коли так намагаєшся триматись до купи, цілісно. Осінь. Наче завжди забуваю, що ця пора приносить, бо завжди наче зненацька захоплює, наче все нове. Але ні... Не таке вже й нове. Вже не страшно. Вже просто намагаєшся перечекати. Наче від такого можливо сховатись. Можна насправді. Можна сховатись в інших людях, в їх голосах, щоб своїх не чути. Можна бути назовні, хоча так хочеться закопати себе якомога глибше. Але на глибині крик лише голосніше. Цього року не пощастило, ще рожеве наклалось, а від цього майже завжди зле. Хоч можна скерувати на натхнення, але не восени. Восени на те просто нема потужностей. Восени ти просто ведмідь без надії на сплячку. Восени неможливо приймати рішення. Восени не ти. Наче пресом придушило. Осінь - втрата.

З моменту останнього допису і до сьогодні у моїй країні йде переворот. І до останніх днів мене можна було зарахувати до його учасників. Коли до Майдану півгодини їхати, то бути таким легко. Приїхав - передав харчі, одяг, гроші. Побув там, підтримав, почув новини, укріпив барикади, зробив фото. Зараз набагато страшніше, ніж було 19-21 лютого. Зараз гарячі точки за сотні кілометрів і ти нічого не можеш вдіяти! Частина твоєї країни - важлива і люба тобі частина - стає центром політичних махінації політиків, які не є громадянами твоєї країни, які натравлюють твоїх співгромадян одне на одного. ЗАЛИШТЕ НАС У СПОКОЇ!!! Вам не вистачає свою країну просрати?! Стільки злості й ненависті, стільки безсилля, відчаю. Хочеться вити. А ще більше хочеться вити на тих, хто виправдовує дії цих політиків. Хто називає нас "малоросами", хто забуває історію хоча б своєї країни, хто хоче віддати Крим не розбираючись у наслідках. Росії нафіг Крим не потрібен. Але і сильна Україна під боком ...

У кожного така є. Вона формується тими незгодами, що додають нам сил. Коли з нами трапляється щось погане, але ми справляємось з цим, знаходимо сили відбудувати себе наново - чи самі, чи хтось допомагає нам в тому - ми будуємо собі планку, що є нашим фундаментом, опорою. Ми тепер знаємо, що гірше нам не буде, бо певні, що зможемо уникнути тих самих помилок. У нас тепер є досвід, є спогади, є біль. Біль, який ми самі собі ніколи більше не заподіємо і не дозволимо заподіяти комусь. І я зараз не маю на увазі закритись від світу. Для мене це не означає пережити, впоратись. Впоратись - це мінімізувати втрати, якомога повніше повернутись до того стану, у якому був до поганого. Ця планка - досвід, що нас тримає. Щось, що дає нам певність, що так погано, як було, вже не стане ніколи. Ми можемо спиратись на неї, це наша підтримка. І щоб впасти нижче цієї планки тепер треба дещо набагато серйозніше, аніж те, що цю планку будувало. Але ця планка не просто сила, це спогад. Через який іно...

Цієї ночі наче вже було відомо, що всю ніч снитимуться кошмари. Тому дуже не хотілось засинати, але й сон був бажаний. Перше наснилось подружжя, де жінку мучили рушники, які дивились, як вона спить, якісь жахи у темряві - її постійно щось переслідувало. Вони з чоловіком замикались на ніч, але це не допомагало - і у спальні теж щось турбувало - то меблі рухались, то у вікно щось шкрябало. Спочатку мене нема, навіть як стороннього спостерігача. Але потім з'являюсь як Шерлок Холмс (канонічний), до якого звернулись за допомогою. І ми з Ватсоном визначаємо, що чоловік цієї жінки давно помер, а біля неї ошивається його фантом, який і приносить стільки клопоту. Інший сон почався з того, як мого знайомого на ім'я Сем кидає його дівчина-вампірка. Той Сем мав вигляд точно як один мій реально існуючий знайомий, хоча ми не те щоб сильно знайомі. Вампірку звали Вівьєн, вони стояли на ґанку його дому. Вона цілувала його і казала, що мусить піти від нього. Сем стояв з закритими ...

Коли опускаються руки. Коли всередині глибока осінь. Коли всі слова, якими ти підбадьорюєш інших, для тебе не мають значення. Коли шоколад не смачний, а терпкий. Коли не можеш розслабити шию. Коли давно болять пальці. Коли ніч перетворюється у робочий день. Коли нормальний сон лише у вагоні. Коли відчуваєш себе ідіотом не по темі. Коли шаурма з людей. Коли любов з паралону. Коли так багато всього, що не робиш нічого. Коли добрі люди стають цинічними. Коли циніки стають невдячними. Коли просто срань якась, а не день. Тоді приходить Велика Синя Панда і обіймає. Тоді стає тепло і м'яко. Тоді стає смачно і живо. Тоді хочеш танцювати. Тоді згадуєш правильні слова і відчуття. Тоді нарешті можеш попросити допомоги. Тоді згадуєш літо. Тоді просто вдячний Панді :)

роуприукопркупгщ5криекушр дикість еоулк4прівшапршдалримгашлрпгщушарпгкрипшгургшимругимрукгмпмркрпирвоиврпнрминрнгрмнгрнгмриомтсипманрвалосрматгирагмілрапігкпргірмгірманмамовлраграгрмам ненависть вадпрпрпгаврмгаврмгарпмранпрігарпігп біль марпгимгаимрагмраішрпавпоркіаоріоапроіпомиамоаіом злість маоиппримвашмирідльсдівлаоіва непримиримість ідкулоакіоарвалвімисльівдвлаовадваввтомадіклараігіамргамрнгуеишукуцдддддддддддддипрвирирм непорозуміння пиловпирвлоиміимріимігівшщіраіаіісьтщвіікааіо

Кожен пливе поки хвиля несе, і поки глибока вода. Дихати, відчувати. Добре цінувати це. Добре бути відкритим. Добре дозволяти собі бути та робити. Шкода бачити, що комусь й без цього комфортно. Але то є абсолютно не моя справа. Шкода бачити, що хтось потребує розумних розмов, але з ввічливості терпить просто веселі. Шкода бачити, що певні людські формування існують лише з ввічливості. Але це важливо, це має існувати. Це чийсь комфорт. Чиясь безпека, звичка, виховання. Але як же добре бачити, чути, відчувати, орієнтуючись лише на себе! Як добре не мати навколо себе зайвих людей! Як добре казати лише те, що справжнє і жити цим справжнім. Як добре знати, що й тобі казатимуть лише справжнє. Або мовчатимуть. Тихо-тихо мовчатимуть, щоб і не бачив ніхто. Але як природно мати власні кордони - коли минулий біль не дозволяє дихати вільніше зараз. Але біль - то є досвід. Якщо не користуватись цим досвідом, то й біль був намарне. Певного досвіду іноді дійсно не вистачає. У будь-якому разі можна до...

Є речі, які не хочеш згадувати. Але забути їх - означає сказати "усе це було на марне".

Якщо щось вирване, значить комусь треба було. Аби лиш спогад тьмянів швидше, але без іскор було б простіше. У будь-якому разі вогонь вже давно ніхто не запалює. Йдучи зі своїм власним вогнищем, думаєш, що то єдине тепло, на яке можна покластися, тому цінуєш, коли відчуваєш тепло від інших. З'ївши яблуко, ковтаєш кісточки у сподіванні, що щось таке проросте, усвідомлюючи, що завтра все забудеш. Той не потрібний нікому театр, який би виглядав набагато смачніше у вигляді книги. Сьогодні ніхто не забороняв бачити. Просто іноді чорна пов'язка на очах є безпекою. Чиїсь крики долинають наче здалеку, здаються чужими. "У мене теж бувають приходи, але ж я не дзвоню в Австралію" - єдина фраза, яка мала особистий сенс. Хоча й дурнуватий та вже давно не мій сенс. Певні спогади забезпечують нашу захищеність. Але треба довго шукати, від чого такого страшного нас мали вберегти, щоб так захищати. Питання, на яке я не хочу знати відповідь. Сторінка, яку вже давно хочу перегорнути. ...