147 лютого

Взяли в полон "Азов", вкрали зерно, залізо, дітей, крадуть мову і пісні.

Хочу стояти під зливою, щоб знову кричати вірші.

Хочу плакати по команді.

Хочу гладити оленів в Лапландії.

Хочу потиснути руки Жадану і Притулі.

Хочу обійняти і подарувати ще один кулон в нікуди.

Хочу взяти гітару, хочу кричати у сламі.

Хочу щодня дарувати цукерки Мамі.

Хочу обійняти Тата. Почути сміх Бабусі.

Хочу знати, що Хазяїн живий і більше не буде революцій.

Неймовірно відчувати вдячність до Ковіду, що відтянув початок війни, поки я змогла стати на ноги.

У бабусі стався інсульт, зараз вона вже в реабілітації. Хочу допомогти хоч грошима, але поки вони відмахуються.

Я ходжу в терапію, а насправді просто хочу свою квартиру. Хочу обставити її у морському стилі.

Треба більше медитувати, але не для себе, а щоб не бути грубою до людей.

Україні надали статус кандидата в ЄС, але я не відчуваю з цього приводу нічого. Майдан, Небесна Сотня, Крим, Донбас, лютий – це все не мало бути ціною.

Не мало бути "ну ок, давайте типу, бо ви країна третього світу".

Не можу більше задихатися на кожне "How are you?".

Все ще чекаю на офіційне "We should've closed the sky above you".