Неоподаткований персонаж

Раз на рік намагаємося зустрітися з Потатою десь в офлайні. Цей раз вийшло навіть двічі – вона мала час між літаком та потягом у Києві, то ми хоча б годин 5-6 мали, і таки змогли здибатись в Барселоні на кілька днів :) Чомусь поїздка була трохи нервовою, але то вже через мене. Досі намагалась прочистити голову та відволіткись + наклались деякі адміністративні моменти з житлом та протестами в Барселоні :P Але це був гарний варіант подовженого літа – були там на початку жовтня, як раз на ще один референдум за незалежність Каталонії, мали чудову погоду більшість часу, +30ºС та сонце. Добре, що таки було віяло – без цього малого елементу було б набагато важче зі спекою. В один з днів поїхали в Монтсеррат – монастир в горах в годині їзди на потязі від Барселони. Неймовірно гарно! Та спокійно. Добре обрали час, бо у той день як раз саму Барселону заливало дощем.

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом. Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше. Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше. Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Х...

У кожного така є. Вона формується тими незгодами, що додають нам сил. Коли з нами трапляється щось погане, але ми справляємось з цим, знаходимо сили відбудувати себе наново - чи самі, чи хтось допомагає нам в тому - ми будуємо собі планку, що є нашим фундаментом, опорою. Ми тепер знаємо, що гірше нам не буде, бо певні, що зможемо уникнути тих самих помилок. У нас тепер є досвід, є спогади, є біль. Біль, який ми самі собі ніколи більше не заподіємо і не дозволимо заподіяти комусь. І я зараз не маю на увазі закритись від світу. Для мене це не означає пережити, впоратись. Впоратись - це мінімізувати втрати, якомога повніше повернутись до того стану, у якому був до поганого. Ця планка - досвід, що нас тримає. Щось, що дає нам певність, що так погано, як було, вже не стане ніколи. Ми можемо спиратись на неї, це наша підтримка. І щоб впасти нижче цієї планки тепер треба дещо набагато серйозніше, аніж те, що цю планку будувало. Але ця планка не просто сила, це спогад. Через який іно...

Під час прибирання у кімнаті було знайдено цікавий список - у ньому нотувалось усе те, що було зроблене вперше цього літа. Певно, варто запам'ятати його тут. ...стою на самому краєчку скелі над водограєм ...самостійно розпалюю вогнище ...вилажу на здоровенний велосипед ...дивлюсь фінал Євро2012 у полі ...дивлюсь футбол у найбільш інтернаціональній компанії (UA, DE, IT, RU, USA) ...їм кролика ...забуваю, що у мене День народження ...смішу міліціонерів ...отримую у подарунок диню з 20 свічками ...перепливаю здоровенне озеро.

А чи існує життя після життя - it doesn't matter at all. Реально, це не наші проблеми. Ми цього не знаємо, а єдиний шлях дізнатись - померти. Тож прийде час, пізнаємо. А поки не варто про це думати. На місці зорієнтуємось.

Легкий, а потім чаруючо проникаючий дзвін високо-високо! Невагомі, наче пір'їнки, небесні акробати, спочатку - кажани, а потім - гнучкі змії. На вигляд ламка, але міцна конструкція, яка здатна тримати, піднімати та крутити з восьмеро музикантів з інструментами та трьох акробатів. Хоча останні, може, складались зі згустків диму, тому на них можна не зважати. Потоки людей - неочікувано велика кількість людей! Вперше в житті можу засвідчити чергу до фунікулера довжиною у 20-25 метрів. А потім ті потоки розтікались густими ріками Андріївським, Михайлівською, Володимирівською тощо. Було тепло. А як спускались перекопаним Андріївським, то згадались нічні Карпати - Місяць, десь шумить річка (тільки тут це була прорита труба), переворочений земляний спуск. Тепло.

Мені набагато легше сприймати цюлюдину як літературного персонажа. Дуже мало маю певності, що десь ще знайду таку, тому простіше думати, що такої й не існувало в принципі. Просто хтось десь вигадав, а мені дали змогу трохи насолодитись тією фантазією. Трохи побути у своєму світі, наче у чомусь реальному. Нарешті починаю пам'ятати лише хороше. Про той час мені нагадують кілька шрамів на серці, але все одно - це моя улюблена "книжка". Хочеться вірити, що проекційний рецидив існує і у мене. Хоча те, що навколо, постійно розчаровує, не дотягує. Але я не збираюсь завтра помирати, тому ще маю змогу у щось вірити. Усе, що трапляється, має свої наслідки. Не найкраща відмовка "на краще".

Some things need new names. Some people too. So... Just Kym. For a little time indefinite Kym will live in me. Мені імпонують фільми про нарко-, алкозалежних людей. Про курців з вибагливим ставленням до себе. Про людей, які похерили своє життя та очікують, що інші їх або пожаліють, або визнають fucking геніями. Десь там бачу втрачене себе. Зараз трапився на очі фільм "Рейчел виходить заміж". Фільм не про Рейчел. Фільм про Кім. Про дівчину, яка вже бо зна скільки лікується від наркозалежності, 9 місяців у зав'язці, яка приїхала з лікування на весілля своєї сестри Рейчел. У кожному русі, у кожному погляді, у кожному вчинку Кім бачу втрачене себе. Втрачене, бо я не вона. Але проглядаючи своє ще таке мале життя, розумію, що воно було на лезі ножа. Ніщо не заважало мені стати чимось таким. Молоді батьки, відсутність адекватних кордонів у вихованні, легкий доступ до безлічі поганих компаній та не найкращих речей. Велика доля цікавості, яка дозволяла спробувати абсолютно все, що...

Прийшло в голову, що, здається, Кід має здатність зводити людей з розуму. поки що не знаю чи в хорошому розумінні цього слова. Але це явно відбувається несвідомо з її сторони. Цікаво за цим спостерігати. Прикольно було відчути на собі трохи того ефекту. Можливо буде доречним це дослідити. Ну так, на всяк випадок. Рижик якось сказала, що про людей "з цікавинкою" з першого погляду й не скажеш, що вони такі є (не дослівно, це є певний висновок з загалу її слів того вечора). Думаю, Кід відноситься саме до таких. Коли дивишся й бачиш щось звичайне, іноді до дратівливості буденне, а потім (якщо пощастить) помічаєш дещо, що не здатен пояснити. Певно саме це й зачіпає. Деяка частина мене помітила це ще при нашій першій зустрічі, але не оголошувала це. Просто наче показала на неї пальчиком й потягнула за руку. Тут важко щось прокоментувати, бо тоді на це не зважалось. Вже зараз, починаючи згадувати, розумію, що не було жодної передумови, щоб ми зачепились одне за одного. Ніч...

Чомусь захотілось написати про найрідніших. "Друзі - це родичі, яких ми обираємо самі". (с) Тому ось моє самообране "сімейство": Рижик. Сестра-одноліток. Дещо, що завжди поряд. Людина, яка підтримує та вірить у мене найбільше. Іноді бачу у ній певне віддзеркалення власних страхів чи проблем. Наразі єдина, з ким я гранично щира, хто знає про мене все та усе це приймає. Єдина людина, якій мені не страшно говорити дуже відверті речі, якісь дуже потаємні потреби абощо. Чому ж тоді не старша сестра? Бо Рижик так само має мою підтримку, мої вуха, мої мізки :) Люблю, коли ми разом дуріємо. Особливо запам'ятався момент, коли ми сиділи на Палаці спорту й аналізували - чи дійсно усе, що навколо нас, реальне чи ми просто чиясь галюцинація. Людина, яка погодиться на майже будь-яку мою авантюру (кажу "майже", бо не можу відповідати за майбутнє). З якою ми от-от затіємо дуже веселу, але небезпечну гру. Ще не знаю чи варто занотовувати її так само як "...

Мені досі шалено тепло згадувати цю зиму.

"Панкери вони не агресивні - коли так відковбашуєшся на концерті, то вже ні на що сил більше не стає". Дівчина з танців Таки знайшлася наснага до дечого повернутись. Дуже з того тішусь. Тільки тепер я танцюватиму бугі-вугі, а не лінді-хоп. Тепер все буде драйвовіше - вже відчувається більше навантаження, сильніший bounce, динамічніші рухи. Якщо лінді-хоп більш повільний й танцюється під музику середнього або повільного темпу (зазвичай), то бугі-вугі вже більше розрахований на швидкість та шоу! Можна ставити й на лінді хороші постановки, але навіщо, коли є бугі? :) Сьогодні в котре переконуюсь у висловленій раніше думці . Бо саме сьогодні якось не дуже тягнуло їхати на заняття - хотілось посидіти вдома, поперетаскувати музику з комп'ютера на ноут й все таке. Але знаючи, що це може означати, моє тіло таки зібралось та поїхало. По п'ятницям заняття проходять вдома у тренера, бо людей менше (це додаткове заняття, не обов'язкове) й як сам тренер каже ...

Щойно одним електронним листом було сказано "Бувай!" цілій сторінці мого життя. Вона була невеликою, але уся заповнена дрібним щільним почерком. Дуже теплим почерком, якщо такий буває. Сторінка була волога від сліз радості та болю. Пом'ята руками друзів та ворогів. А також друзями, що стали ворогами, та ворогами, які стали друзями. Не шкодую. Хех, у цей вересень увійду знову з чистотою немовляти :) Але все вже буде зовсім інше. Й менше з тим - це той самий (ну, добре, майже той самий) старт. Останні два роки були... А хто взагалі мені скаже, що воно було? О_о У всіх сферах. Останні два роки мене тиняло, ковбасило, жило абсолютно у всіх сферах мого життя! Навіть, що стосувалося домашніх тварин ... Дивно якось від того скільки всього могло відбутися за два роки. Наче життя. Щільність часу таки має значення. Щільність життя тим паче.

Дякую, Кенгуру. Ніколи б не подумалось, що відчуватиму вдячність за таке, але якби цієї людини не було у моєму житті, то навряд чи до мене дійсно дійшло б, що сьогодні сталося. Це мало б дуже болючі наслідки для мене. Коли бачиш ширше, то певні речі помічаєш ще "здалеку". І за це я дякую. А от дехто, хто..., та певно вже не важливо що, - хай горить у пеклі! :)

За певними речами скучу так, що аж дере. Але від того не намагаюсь повернути їх назад. Ну, значить, не так вже й дере...

Сьогодні знову неспляча ніч. Трохи попрацювавши сталося так забрести в одну з найдавніших тек на моєму компі - музика, яка гріла мої вуха, коли мені було 13-16 років. Це не те, що зараз може з'явитись у моєму плейлисті на постійній основі, але для такої ночі - ідеальне. Кидаю й сюди на згадку... А ось цю мають згадати майже всі :) Наступна торкалась дуже теплого періоду.

Дивно скучити за тим, чого у тебе ніколи не було. Те, що природно мати, але тобі дісталась лишень ролі спостерігача. Характер такий. А у спогадах воно якось все дуже поряд було. А ще дивно боятись говорити про це. Виправдаюсь приватністю.

Цими вихідними у місті Харкові пройшов довгоочікуваний дебатний турнір "Перша столиця". Дійсно довгоочікуваний, особливо для мене, а також тому що минулий рік вони продинамили - турніру не було. Заманіловкою для мене, власне, був шанс пограти з тими командами, що туди їхали. Щоправда на першій грі ми з тіммейтом не дуже себе показали, й це поламало нам майже усі плани - хіба що з Їжачками пограли (але й тут є свої паскудства). Насправді вважаю поїздкою досить невдалою, але все ж певні плюси та нейтральні сторони були. Побачимо чого було більше: Фейли та певні приємні моменти: найбільш панікьорні у моєму житті дві години, коли моя тіммейт за 4 години до потягу повідомила, що (з невідомих мені все ще причин) вона не їде. через всю цю метушню було забуто вдома дебатний талісман (мій морський диявол Ката) й залити музику (Charlotte Gainsbourg); жахливе розташування гуртожитку, в якому нас поселили – ввечері з тіммейтом півтори години шукали цю споруду, як...

Згадалися слова одного з моїх шкільних вчителів: Джентльмен відрізняється від звичайного чоловіка тим, що навіть до жінки, що лежить у калюжі, ставитиметься з повагою та трепетом. Бо жінка для нього - завжди жінка, беззахисне, тендітне створіння. Просто склалися певні обставини, що довели її до такого стану. І трошки гумору :) [link]

Ліна Костенко І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пила. Такої чистої печалі, такої спраглої жаги, такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, а квіти кинуті тобі. *** І день, і ніч, і мить, і вічність, і тиша, і дев'ятий вал - Твоїх очей магічна ніжність і губ розплавлений метал. В ніч високосного притулку - коли йде обертом земля - ти до плеча мене притулиш безсмертним рухом скрипаля. Леся Українка Дивлюсь я на яснії зорі, Смутні мої думи, смутні. Сміються байдужі зорі Холодним промінням мені. Ви, зорі, байдужі зорі! Колись ви інакші були, В той час, коли ви мені в серце Солодку отруту лили. *** Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять бар...