Неоподаткований персонаж

Панічні атаки, друзів, новини, сімʼю та інших, хто розсипається. Ловити моменти сонця, смачної їжі, ночей, коли шия не болить. Ловити роботу, стару і нову, не забувати чекінитися з близькими. Весь час наче тільки і роблю, що ловлю. Хочу ловити дешеві квитки на літаки і потяги, нові книги, нові кафешки та точки з мача-латте. Хочу дивитись, що там по подіям і фестивалям на вихідні, хто там приїздить з концертами, хто там новий на Тіндері. Хочу знову грати в театрі, повернутися до пантоміми, до джазу, згадати за свою гітару і барабани. Хочу мати енергію на щось більше, ніж тільки робота, донати і новини. Хочеться спитати всіх тих людей, хто жив і писав музику і вірші в інші часи, коли був кінець світу. Як вони то знаходили? Як народжували дітей, слідкували за модою, шукали нові платівки? Де, той шматочок? Гарі Поттер сприймається зовсім інакше після вторгнення.

...треба перебрати, щоб побачити своє обличчя? Що б я собі думала, якби знала, що це назавжди? От як моє життя та відчуття є зараз – назавжди. Треба бігти дуже швидко, щоб просто лишатись на місці. Чомусь я сподівалась, що коли почну спостерігати за своїм обличчям, то прогрес буде щасливішим, але я навпаки все більше розсипаюсь на пил.

Одне з найцінніших надбань цього періоду я бачитиму новий старий навик не тримати в собі. Як сказала моя мати, "тримати себе в руках, але не тримати в собі" . Не зриватись, але просити допомоги, ділитись важким, випити ромашкового чаю, прийняти заспокійливе. Коли рідна мати чує у голосі, що ти на нервах, треба таки пити чайок, ніхто не мусить завжди справлятись своїми лише силами. Помітила це ще в Хорватії. Провалила завдання, засмутилась, але не хотіла казати друзям, бо чого псувати їх відпочинок та й що вони можуть зробити. В якийсь момент таки обмовилась і почула дуже спокійне "Нічого, thank you, next" і просто сказати, що сталося, і отримати цілком врівноважену реакцію неймовірно дає волі! Наче камінь з душі, віл з плеч. Просто від факту відкриття рота та вимовляння цих слів – мені важко, я не виводжу, як же мене все це бісить, я нервую, я не впоралась. Як же добре.

Чому я майже завжди на межі? На межі банкротсва, на межі звільнення, на межі скандалу, на межі втрати? Чим мені той адреналін пахне? Звільнили з роботи. Вперше в житті; намагаюсь розсмакувати це відчуття. Не збиралась продовжувати там контракт, але 6 місяців фінансової стабільності ще планувала мати. Відчуття несправедливості в перемішку з полегшенням. Гірко-солодкий присмак. Не справедливо, бо нарешті почала мати якийсь прогрес з командою та вибудувала подальшу стратегію для проекту. Полегшення, бо все в мені і так бунтувало, це не моє. Лишається думати, що все на краще, інакше можна з'їхати з ґлузду. Відчуття безпеки дає наявність планів. Мені на днях прийшла моя Museum Kaart, то це мій план на наступний тиждень – після сніданку відправляти резюме і йти в музеї. Коли ще як не зараз?

Треба повертатися до звички писати. Мені іноді приходять нагадайки наче з минулого життя з LiveJournal про що я писала півжиття тому. Наприклад, я вже й не пам'ятала, що робила косплей на Авріл Лавінь у літньому таборі. Та й взагалі пам'ятаю все менше і менше, від того і важливість нотаток. Якщо почитати мої дописи, то складається враження, що я доволі депресивна людина, хоча самій мені здається, що погано лише зараз, а колись-то я була щаслива бо мене ж обливає дощем щасливих спогадів. Але воно і добре, емоційний фон забувається, події лишаються. Вже зараз я заледве можу згадати як погано мені було в серпні минулого року, лише який красивий Монт Сан-Мішель. Я живу в Амстердамі. Пам'ятаєте ту живу мрію, яку оформилась у моїй голові 25-26 червня 2014 року? Я тоді жила з Вікою в Берліні й на вихідні поїхала в Амстердам. З тої поїздки пам'ятаю як пропустила свою зупинку тричі, бо не могла намилуватися містом за вікном трамваю, як Саймон вчив мене кататись на велосипеді, як...

Коли тобі 13 і ти ревеш в подушку, бо він\вона тебе не любить, тобі здається, що це проблема всесвітнього масштабу. Тобі здається, що тебе ніхто не розуміє і що це найбільший біль в твоєму житті. Коли тобі 17, ти смієшся з себе колишнього, але вступ до універу збирає усі твої думки, турботи, страхи та проблеми в одну купу і давить важким пресом на груди. Коли тобі 22 і тебе лишає друг, тобі здається що вже ніколи не зможеш дихати. Завжди є маса проблем. З віком вони більшають, там не буде легше, не буде приємніше. З часом від рішень залежатиме ще більше, це чіплятиме інших, це буде відповідальність. Але ЖОДНА ПРОБЛЕМА НЕ МАЄ ДАВИТИ В ТОБІ СЛАБИНУ! Якщо здається, що ось "Ну зараз-то у мене справжні, "дорослі" проблеми, тепер-то можна дійсно психувати!" – дай собі такого ляпаса, щоб аж тріщало! Ніколи – жодні складнощі, жодні втрати, несподіванки, втрати дихання – не є приводом, щоб опускались руки! Не є приводом жаліти себе, жалітись іншим! Це ніколи не стане ...

Раніше поїздка на два дні викликала приємне тремтіння та хвилювання. Потім стало звично, як за хлібом в інше місто поїхати. Перша поїздка закордон забрала стільки часу та приготувань до неї, хоч всього на всього тиждень. Тепер 2 роки. Їду на два роки і не знаю чи радію тому. На підготовку лиш кілька тижнів, все в останній момент, все вимагає уваги. Чомусь приємного хвилювання нема. Навпаки, усе напруження, що тримається вже майже рік, наче досягає свого піку, хоч вже не відчуваєш тиску, бо звик, але він дається в знаки. Так, наче вже не відчуваєш болю в спині від важкого наплічника, але щось заважає рухатись та дихати. Наступна точка, коли теоретично може наступити розслаблення, буде аж за три місяці. Ще три місяці, хоч і були сподівання на вересень. Але ще рано, ще багато чого треба зробити. Шкода покидати те, що цінувалось тут, але більшість з того вже й так розвалилось, а інше нікуди не дінеться, берегтиму в серці. Шкода, що Рижика вже нема в моєму житті, але цього вже ...

  Здається, що часу ніколи не буде багато. А між тим часом, що "жити", та тим, що "треба робити", ще й хочеться встигнути щось важливе. Біганина по колу без питань не віщує нічого хорошого, від того і щемить трохи. Важливо пам'ятати, завжди тримати в думці - навіщо то все робиш. Бо як приходиш домів без сил, питаєш себе - "і як то наблизило до мети? а що за мета там була?". І вже сумніваєшся чи зможеш жити тою метою. Чи вистачить її. А у голові почас метушать сотні майбуттів - яскравих, добрих, можливих. Але жодне не каже чи зможеш жити тим. Всередині кожна третина своє тягне. І що його обирати, якщо любиш кожне? Наче малий проміжок, що має у собі безмежність, а поза ним - одиниці. Таке уявляється, що досі репетиція життя, а не воно саме. Поки не маєш відповідальності повної за себе, то так воно і буде. Зі страховкою не страшно стрибати, але й не політаєш. Сьогодні яскрава казка, завтра - туман. Але у тому тумані веселка, яка віщує нову ...

Чогось так стукнуло в голові... Наче граю у рок-гурті, подорожую світом у трейлері. Вчу мови, граю на гітарі, цікавлюсь музикою різних народів. Трейлер у нас досить великий - там є щось подібне до кухні, де можна зробити собі якийсь салат, бутерброди, розігріти води до чаю чи кави. Є закріплені та закриті полички для книг, якихось паперів. Щось подібне до столу, який зазвичай прикріплений до стінки, але опускається. У багажнику повно обладнання, але лише найнеобхідніше. Під ліжками шухляди з наших одягом, особистими речами. Вікна великі, але з занавісками. Є маленький холодильничок, шафка-аптечка, інструменти на випадок як щось зламається. Десь валяються кілька рацій, здається наш басист поклав одну з них в хлібницю чи деінде. Стеля трейлеру розмальована мною - там гори, річки, там якісь веселі фігури, птахи. Дверцята шафок для книжок обклеєні лістівками з місць, де ми бували. Маємо три ліхтарі, одну стаціонарну лампу (невідомо, правда, навіщо вона, бо ж систему освітлення ...

Коли ти молодий, все навколо веремія. І хоч вже і стомлює, але все одно є сподівання, що так буде завжди. Люблю свою молодість, і потребую трохи спокою. Цього літа моїм спокоєм було море - поїхали з Рижиком на тиждень в Одеську область просто відпочити. Зібрались буквально за тиждень, нікого особливо не попереджуючи. Жили на березі моря на базі відпочинку 4 дні і ще 3 дні гуляли Одесою, живучи у наших друзів. Ніякого клопоту, хвилювань, турбот. Іноді виривала до реальності потреба піклуватись за дебатну школу в Карпатах, але то були лиш незначні дрібниці. У нас було все - море, їжа, зірки. Ми спали, говорили, засмагали, насолоджувались компанією одне одної. Ми були мирні, спокійні, радісні. Було так добре! Зранку ми снідали й шли на море. Постійно вирувала ідея встати дуже рано і побігати по пляжу, але щораз віддавали перевагу сну. В час найбільшої та найнебезпечнішої спеки сиділи в дерев'яному будиночку, де ми жили. Іноді вдень спали, або дивились фільми, читали. По о...

Замахатися, злитися, - на себе, на людей, не пам'ятати чи спали сьогодні, писати бредові відповіді, запізнюватись, бачити дикобраза, бігти, падати, їсти, кашляти, хворіти, бачити, чути, дратуватись, помилятись, терпіти головний біль, згадувати неіснуючий біль, варити вареники, споживати кефір. Згадати очі Рижики... заспокоїтись. І просто скучати. Найнапряжніша весна. Знову біг без зупину, з вже забутим сенсом. Моменти відпочинку не дають переключки, а перетворюються на періоди забуття на кілька годин. Швидше б то все завершилось. Швидше б вже червень.

Іноді бувають дуже правильні дні. Сьогодні не такий, але все одно моментами було добре. Не хочу писати ні про що, але відчуваю, що струни мого ентузіазму розтягнулися не гірше моїх нових струн на гітарі, які вже і чіпати не хочеться. Хай приходять до тями, а я трохи пізніше розберуся. А ось це відео натякає, що мені не вистачає вражень :) Так буває, зокрема, коли багато чого крутиться-відбувається, але вже по накатаній, майже все те саме. Єдине сподівання - поїздка до Білорусі за два тижні. Там точно має бути щось.  А взагалі, враження варто шукати в собі, в людях навколо - це матеріал, що завжди під рукою. Аби лиш вистрибнути з білячого колеса.

Every thought is right, every feeling is real, every music fits. Every day leads you to your dream. Oh, it's so great to have a dream! And to know how to make it real. Your life becomes more sense. Як же афігенно усе це відчувати! Бачити, що кожен твій день дійсно наповнений чимось приємним, або хоча б корисним. Не втрачати жодної секунди, жодної можливості, жодної зустрічі, any conversation, any knowledge. And make you living in a really right way. Я відчуваю, що саме зараз все правильно. Саме так, як має бути. Усе, що у минулому - це теж було правильно. Чи були б ми такими як є, якби мали можливість виправити своє минуле? Усе погане дає нам досвід, усе хороше - віру у себе та життя. Нейтральне - просто наповнює наші дні. Як же добре любити своє життя, кожен свій рух! How wonderful is to live in this moment, right now! Appreciate every second of happiness, of pain, of seeing nature, rain, movie, people. Усе це здається таким правильним. І таким своїм.

Прости меня, прости меня, Что я стакан разлил вина, Что я удила закусил, Что мыши ногу откусил.

Приємно бути частиною чогось великого і щасливого. Цього 1 травня мене можна було помітити з плакатом на Львівській монстрації . Це чарівне дійство є доброю пародією на ДЕмонстрації, на яких, зазвичай, люди кажуть про те, що їх не влаштовує і просять щось зробити, щоб це змінилось. А на монстрації щасливі "монстри" ділились своїм настроєм та провокували людей на посмішки :) Подія мала певне освітлення у ЗМІ. Можна ознайомитись: Замість першотравневих демонстрацій у Львові Монстрація - Гал-Info Монстрація по-львівськи: а шо? - StudTimes Монстрація у Сімферополі - Новинар України Монстрація у Львові - ТВі Монстрація у Львові: Нам би ще Євро по 20,12 - ZAXID.NET Першотравневим Львовом прогулялись справжні "монстри" - канал 24 Львівській молоді до повного щастя хіба євро по 20,12 - ZIK

Просто, щоб згадати, як це було прикольно. Жити так, щоб вже запізнюватись на завтрашній день, але мати час, щоб зупинитись і помилуватись тим, що навколо. Буквально - порозглядати людей, будівлі, якщо пощастить - гори, море. Якщо дуже пощастить - пороздягати людейбудівлігори... Маю час, маю життя. Викликаю сміх, проявляю силу. Дарую квіти, купую книжки. Біжу. Лячно зупинитись, бо тоді здається, що все завмре назавжди. Тому зупиняюсь лиш тоді, коли не проти, щоб так було як мінімум довго, максимум - до завтра. Навряд чи я маю багато чого, щоб пам'ятати. Життя-сьогодні не залишає шансів минулому. Не думаючи про майбутнє, співаєш. Думаючи про минуле, усміхаєшся. Живучи у теперішньому - біжиш. Малюючи, кричиш. Таке спадає на думку, коли забагато вільного часу. Або задовго його нема.

Легкий, а потім чаруючо проникаючий дзвін високо-високо! Невагомі, наче пір'їнки, небесні акробати, спочатку - кажани, а потім - гнучкі змії. На вигляд ламка, але міцна конструкція, яка здатна тримати, піднімати та крутити з восьмеро музикантів з інструментами та трьох акробатів. Хоча останні, може, складались зі згустків диму, тому на них можна не зважати. Потоки людей - неочікувано велика кількість людей! Вперше в житті можу засвідчити чергу до фунікулера довжиною у 20-25 метрів. А потім ті потоки розтікались густими ріками Андріївським, Михайлівською, Володимирівською тощо. Було тепло. А як спускались перекопаним Андріївським, то згадались нічні Карпати - Місяць, десь шумить річка (тільки тут це була прорита труба), переворочений земляний спуск. Тепло.

Жити, любити, радіти.

Дуже чітко знаю, що я хочу, щоб зі мною сталося, а що - ні. Й цього мені цілком достатньо для щастя. P.S.: Пісня, що творить мій настрій останнім часом

- Що є справжня краса? - Ти і є, власне. Сьогодні був дуже гармонійний день. Наче все, що видавало вібрації навколо, попадало в мої такти. Цілий день був дуже мирний, радісний настрій. Було чути лише тих людей, яких хотілось чути. Були самі ті усмішки, що зараз значать особливе. Навіть чувак, що зазвичай дратує, сьогодні викликав приємний вираз обличчя. Вчора було враження, що день не мав сенсу. Але певні важливості все ж таки мали місце - вони просто були лиш всередині. То і на краще - давно було пора згадати певні речі. Добре, що саме зараз, це було потребою. Вчорашні спогади зробили моє сьогодні гармонійним. Сподіваюсь не забути цього й надалі. А цей FreeHugs-Ведмідь зараз дуже пасує до моїх днів.