Неоподаткований персонаж

...треба перебрати, щоб побачити своє обличчя? Що б я собі думала, якби знала, що це назавжди? От як моє життя та відчуття є зараз – назавжди. Треба бігти дуже швидко, щоб просто лишатись на місці. Чомусь я сподівалась, що коли почну спостерігати за своїм обличчям, то прогрес буде щасливішим, але я навпаки все більше розсипаюсь на пил.

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом. Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше. Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше. Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Х...

Бачити, що усе добре. Відчувати, що все кришиться. Гора наче стоїть, але всередині назріває вулкан – тримаєш, закорковуєш, стоїш а місці. А все тремтить і кожну мить може винести. Коли твого голуба спіймано і жодна інша птиця не найдійна для повідомлення, починаєш буркотіти всередину. Це додає тремтіння. І лиш собаки навколо відчувають той тремор і тікають подалі. Посмішка рятує, теплий чай, книжки, страх. Коли один в полі воїн, добре що добровліьно. Це останнє погане. Небо світляшає.

  Наче великий дзвін. Кожен удар рокотом та відлунням розноситься всередині, кожен дотик-вібрація розхитує, розшаровує, розносить тебе, коли так намагаєшся триматись до купи, цілісно. Осінь. Наче завжди забуваю, що ця пора приносить, бо завжди наче зненацька захоплює, наче все нове. Але ні... Не таке вже й нове. Вже не страшно. Вже просто намагаєшся перечекати. Наче від такого можливо сховатись. Можна насправді. Можна сховатись в інших людях, в їх голосах, щоб своїх не чути. Можна бути назовні, хоча так хочеться закопати себе якомога глибше. Але на глибині крик лише голосніше. Цього року не пощастило, ще рожеве наклалось, а від цього майже завжди зле. Хоч можна скерувати на натхнення, але не восени. Восени на те просто нема потужностей. Восени ти просто ведмідь без надії на сплячку. Восени неможливо приймати рішення. Восени не ти. Наче пресом придушило. Осінь - втрата.

Питаннями про майбутнє можна зарити теперішнє (приємна одруківка, хотілось "закрити"). Десь тут поряд стукає, а ти не бачиш. Не чути та бігти це все що, коли слова ллються. Бігти за лелекою, коли синиця стукає у потилицю дуже легко до певного моменту. Навіщо вити гніздо, якщо ніколи не плануєш там жити? Навіщо дивитись у воду, коли точно не питимеш? Чому бути десь на мості та забути набагато легше, ніж... Відмовляючись від їжі, не їж. Хрестячиш, вір. Слухаючи, чуй. Кожен хоче сказати, не так багато хоче слухати. Іржа між пальців, заскоби між вік. Ведмеді ревуть, бо їм сниться Австралія, але це вже спокій, там нема буревію. А блискавки на горизонті так і не розлились. Чому білим по синьому не віриш, а чорне з червоним так добре пасує? Чому кожне питання вже має у собі відповідь? Не те. Потік. Вода може отруїти.

Є така несправжня річ - розмови. Сьогодні побачила людину наскрізь. Крізь розмову. Мені набридло бути індикатором болю - я не хочу бачити його в людях, я хочу, щоб це залишалось у їх приваті. Це не те, що мене стосується. Але це дає відповіді. Сьогодні побачила Оксворда зовсім іншим. Розумним та пораненим. Дуже пораненим. Чому я знайшла в собі сили, а вони не змогли? Чи у мене вже параноя? Можливо, тому що менекілька. Але я не хочу так думати. Я хочу вірити, що є люди, які зазнавши болю, знайшли у собі сили жити, довіряти, відчувати. Сьогодні прийняла у собі те, що я знову дозволила образити себе. Я вже не злюсь з цього приводу - я прийняла цей факт. Відчула. Себе і в собі. Але дещо вже змінилось. Побачимо. Головне 1. не накручувати себе; 2. пам'ятати, що я не ображаюсь, а лиш змінюю свою думку про людину. Не знаю, що буде далі. Абсолютно. Орієнтована всередину. Сьогодні вдячна Аристократу. Ніколи не думала, що буду з ним говорити про таке. Дякую, що поставився серйозно.

Коли опускаються руки. Коли всередині глибока осінь. Коли всі слова, якими ти підбадьорюєш інших, для тебе не мають значення. Коли шоколад не смачний, а терпкий. Коли не можеш розслабити шию. Коли давно болять пальці. Коли ніч перетворюється у робочий день. Коли нормальний сон лише у вагоні. Коли відчуваєш себе ідіотом не по темі. Коли шаурма з людей. Коли любов з паралону. Коли так багато всього, що не робиш нічого. Коли добрі люди стають цинічними. Коли циніки стають невдячними. Коли просто срань якась, а не день. Тоді приходить Велика Синя Панда і обіймає. Тоді стає тепло і м'яко. Тоді стає смачно і живо. Тоді хочеш танцювати. Тоді згадуєш правильні слова і відчуття. Тоді нарешті можеш попросити допомоги. Тоді згадуєш літо. Тоді просто вдячний Панді :)

роуприукопркупгщ5криекушр дикість еоулк4прівшапршдалримгашлрпгщушарпгкрипшгургшимругимрукгмпмркрпирвоиврпнрминрнгрмнгрнгмриомтсипманрвалосрматгирагмілрапігкпргірмгірманмамовлраграгрмам ненависть вадпрпрпгаврмгаврмгарпмранпрігарпігп біль марпгимгаимрагмраішрпавпоркіаоріоапроіпомиамоаіом злість маоиппримвашмирідльсдівлаоіва непримиримість ідкулоакіоарвалвімисльівдвлаовадваввтомадіклараігіамргамрнгуеишукуцдддддддддддддипрвирирм непорозуміння пиловпирвлоиміимріимігівшщіраіаіісьтщвіікааіо

А чи існує життя після життя - it doesn't matter at all. Реально, це не наші проблеми. Ми цього не знаємо, а єдиний шлях дізнатись - померти. Тож прийде час, пізнаємо. А поки не варто про це думати. На місці зорієнтуємось.

Просто, щоб згадати, як це було прикольно. Жити так, щоб вже запізнюватись на завтрашній день, але мати час, щоб зупинитись і помилуватись тим, що навколо. Буквально - порозглядати людей, будівлі, якщо пощастить - гори, море. Якщо дуже пощастить - пороздягати людейбудівлігори... Маю час, маю життя. Викликаю сміх, проявляю силу. Дарую квіти, купую книжки. Біжу. Лячно зупинитись, бо тоді здається, що все завмре назавжди. Тому зупиняюсь лиш тоді, коли не проти, щоб так було як мінімум довго, максимум - до завтра. Навряд чи я маю багато чого, щоб пам'ятати. Життя-сьогодні не залишає шансів минулому. Не думаючи про майбутнє, співаєш. Думаючи про минуле, усміхаєшся. Живучи у теперішньому - біжиш. Малюючи, кричиш. Таке спадає на думку, коли забагато вільного часу. Або задовго його нема.

Мені набагато легше сприймати цюлюдину як літературного персонажа. Дуже мало маю певності, що десь ще знайду таку, тому простіше думати, що такої й не існувало в принципі. Просто хтось десь вигадав, а мені дали змогу трохи насолодитись тією фантазією. Трохи побути у своєму світі, наче у чомусь реальному. Нарешті починаю пам'ятати лише хороше. Про той час мені нагадують кілька шрамів на серці, але все одно - це моя улюблена "книжка". Хочеться вірити, що проекційний рецидив існує і у мене. Хоча те, що навколо, постійно розчаровує, не дотягує. Але я не збираюсь завтра помирати, тому ще маю змогу у щось вірити. Усе, що трапляється, має свої наслідки. Не найкраща відмовка "на краще".

Кожен пливе поки хвиля несе, і поки глибока вода. Дихати, відчувати. Добре цінувати це. Добре бути відкритим. Добре дозволяти собі бути та робити. Шкода бачити, що комусь й без цього комфортно. Але то є абсолютно не моя справа. Шкода бачити, що хтось потребує розумних розмов, але з ввічливості терпить просто веселі. Шкода бачити, що певні людські формування існують лише з ввічливості. Але це важливо, це має існувати. Це чийсь комфорт. Чиясь безпека, звичка, виховання. Але як же добре бачити, чути, відчувати, орієнтуючись лише на себе! Як добре не мати навколо себе зайвих людей! Як добре казати лише те, що справжнє і жити цим справжнім. Як добре знати, що й тобі казатимуть лише справжнє. Або мовчатимуть. Тихо-тихо мовчатимуть, щоб і не бачив ніхто. Але як природно мати власні кордони - коли минулий біль не дозволяє дихати вільніше зараз. Але біль - то є досвід. Якщо не користуватись цим досвідом, то й біль був намарне. Певного досвіду іноді дійсно не вистачає. У будь-якому разі можна до...

Today I'm owl. Fucking owl. Don't sleep, don't lie, don't ask. I accept. It fits.

Є речі, які не хочеш згадувати. Але забути їх - означає сказати "усе це було на марне".

Якщо щось вирване, значить комусь треба було. Аби лиш спогад тьмянів швидше, але без іскор було б простіше. У будь-якому разі вогонь вже давно ніхто не запалює. Йдучи зі своїм власним вогнищем, думаєш, що то єдине тепло, на яке можна покластися, тому цінуєш, коли відчуваєш тепло від інших. З'ївши яблуко, ковтаєш кісточки у сподіванні, що щось таке проросте, усвідомлюючи, що завтра все забудеш. Той не потрібний нікому театр, який би виглядав набагато смачніше у вигляді книги. Сьогодні ніхто не забороняв бачити. Просто іноді чорна пов'язка на очах є безпекою. Чиїсь крики долинають наче здалеку, здаються чужими. "У мене теж бувають приходи, але ж я не дзвоню в Австралію" - єдина фраза, яка мала особистий сенс. Хоча й дурнуватий та вже давно не мій сенс. Певні спогади забезпечують нашу захищеність. Але треба довго шукати, від чого такого страшного нас мали вберегти, щоб так захищати. Питання, на яке я не хочу знати відповідь. Сторінка, яку вже давно хочу перегорнути. ...

Ще трошки лишилось до моєї осені :)

Як же це кльово мати абсолютно все, чого потребуєш, й знати, що усі твої мрії збудуться! Не в якомусь ефемерному сенсі типу "Ти зможеш все!", а чітко бачити підтвердження. Коли кожна думка поступає на обробку й майже одразу видає результат. Коли ти мрієш, ти вже плануєш. Це так кльово! Це так кльово відчувати всередині абсолютну свободу! Це так кльово мати сміливість робити з собою усе, що завгодно. Це невимовно круто знати, що кожен твій мисленєвий імпульс одразу створює імпульс дії. Це до немовживості справжнє. Й ця впевненість не зникає, навіть коли ти у поганому гуморі. Сьогодні у мене був важкуватий день. Але навіть у ньому була моя воля. Саме так, як збудувалось у голові вранці, було наприкінці дня. Хоча певні речі здавались нереальними та лише теоретично ймовірними, навіть якщо у даному випадку це досить таки дріб'язкові моменти. Сьогодні стало сміливості обрізати частину свого волосся. Просто допікло! Коли всередині все кричить, треба це кудись діти. Найбезпечніши...

Sljys trfn 'enfrfy? jo zcmntxj[ p .j,jc mcjo bnb,jhp/ Q iytvqfy tyxbnfvdfhn p jujn? jo it;jv s,jc bnbkjdpjl? - tw bnfpsh,j zccjkjd/