Кіно і церкви
От-так от, малятка, щось йде й не завжди повертається. Хворію, певно дуже, тому що сни що лихоманка - знайомі, дерева, слова без розбору, сварки без сюжету, люди без очей. Вже десь тиждень не бачу очей людей, які мені сняться, хоча вони логічно мали б бути. Пам'ятаю як снився спокій, але дуже давно. Колись сни були наче фільми - сюжет, діалоги, початок, кінець. А ще були сни-калейдоскопи - без перебільшень, усю ніч калейдоскоп перед очима. Дещо втрачено. Сонечко втратило промінчик й я не знаю, як її підтримати. Сталося дещо жахливе, що не мало статися. У всякому разі, зараз. Відчуваю певну свою провину й щоночі молюся. Дивно, у Бога я вірю, а церкви трошки на дух не переношу. Вчора дивилися фільм у кіно-клубі, що орендує приміщення у сьомому корпусі Лаври. Мене стискало щоразу, як гуділи дзвони. Мені важко знаходитись у церквах. Хіба що Кирилівська Церква - вона моя рідна, там я у безпеці. З чим пов'язано навіть знати не хочу - все одно, як називати, суть не зміниться - просто ...