Неоподаткований персонаж

The Toraja are an ethnic group indigenous to a mountainous region of South Sulawesi, Indonesia (picture by Alex ) Дуже зачепило фото цієї далекої від мене жінки, яка готується до церемоніального танцю (я так собі гадаю). Про що вона думає? Ким вона була народжена? Що планує зі своїм життям? Наскільки її життя взагалі відрізняється від мого? Я живу в тій частині світу, де стандартний рух речей виглядає приблизно як школа-універ-робота-подорожі-сім'я, але ж так не всюди. Наче на одній планеті, але деколи виглядає як інший світ. Який її звичайний день? Що вона їсть? Про що мріє? Чи для неї вже все сплановано? Чи має вона амбіції? Що для неї важливо? Вона щаслива? Чи їй теж треба писати диплом? Х) (бо то ж весь мій світ зараз) Як вона сприймає себе? Що вона вміє? Як нагадайка за інший погляд. Такий собі маячок про те, що світ більший, ніж наші проблеми.

Чи бувало бачити фільм, що настільки про тебе, що аж кріпотно? Це була випадковість, незапланований вибір, без порад чи навіть трейлеру. Піца, ліжечко, кіно. Мене почало виносити вже на 9:17. Бо вже було видно, що це про моє життя. Спочатку думалось, що то про мене та Потату, але потім виявилось, вона була лише частиною. Деякі моменти відтворилися майже дослівно. Інші персонажі з життя знайшли свої "обличчя", актори навіть зовні схожі достатньо, щоб впізнати! Рухи, фрази, мій образ в головах людей. Навіть балет! Хоча вона танцює його трохи краще. Трохи. Наче холодний дощ. Побачити це все зі сторони. Щось показало наше минуле, щось певно ще буде. І я сподіваюсь, що ми впораємося з цим краще, ніж вони. Бо вже і так багато чого було у минулому і нам не довелося для того чекати до 27ми років. Але вони показали навіть співвідношення нашого віку! Точність деталей просто лякає. Точність персонажів та їх слів. Це кіно про мене... І я ще нема певності чи можу тому рад...

Добре відчувати землю під ногами після довгий пошуків. Нарешті знайшлась відповідь на питання "Навіщо я це роблю?". Нарешті кожна дія має сенс та наслідок, а не просто бурхливе море випадковостей. Хоча все ще досі є непевним, але це орієнтир, наче маяк, мій особистий кістяк. Тепер знаю де я і що роблю – а головне для чого. Зараз я в Естонії, і буду тут ще 2-3 роки. Поки що вчусь в універі, працюю, іноді відпочиваю і подорожую. Коли закінчу магістреську, то ще може рік просто попрацюю, а потім повернусь додому – в Україну. Вже матиму досвід, якісь фінанси. Можливо навіть продовжу працювати в тій же компанії, просто дистанційно та іноді навідуватимусь, щоб підтримувати контакт – буде видно. За цей час сконцентруюсь на своєму навчанні та на тих курсах, що пропонує компанія – Естонська мова та Java Fundamentals. Коли закінчу магістерку, то зможу більше часу присвятити онлайн освіті, французькій та ще хочу піти на курси в автошколу. В загальному за своє життя хочу пож...

Питаннями про майбутнє можна зарити теперішнє (приємна одруківка, хотілось "закрити"). Десь тут поряд стукає, а ти не бачиш. Не чути та бігти це все що, коли слова ллються. Бігти за лелекою, коли синиця стукає у потилицю дуже легко до певного моменту. Навіщо вити гніздо, якщо ніколи не плануєш там жити? Навіщо дивитись у воду, коли точно не питимеш? Чому бути десь на мості та забути набагато легше, ніж... Відмовляючись від їжі, не їж. Хрестячиш, вір. Слухаючи, чуй. Кожен хоче сказати, не так багато хоче слухати. Іржа між пальців, заскоби між вік. Ведмеді ревуть, бо їм сниться Австралія, але це вже спокій, там нема буревію. А блискавки на горизонті так і не розлились. Чому білим по синьому не віриш, а чорне з червоним так добре пасує? Чому кожне питання вже має у собі відповідь? Не те. Потік. Вода може отруїти.

Чогось так стукнуло в голові... Наче граю у рок-гурті, подорожую світом у трейлері. Вчу мови, граю на гітарі, цікавлюсь музикою різних народів. Трейлер у нас досить великий - там є щось подібне до кухні, де можна зробити собі якийсь салат, бутерброди, розігріти води до чаю чи кави. Є закріплені та закриті полички для книг, якихось паперів. Щось подібне до столу, який зазвичай прикріплений до стінки, але опускається. У багажнику повно обладнання, але лише найнеобхідніше. Під ліжками шухляди з наших одягом, особистими речами. Вікна великі, але з занавісками. Є маленький холодильничок, шафка-аптечка, інструменти на випадок як щось зламається. Десь валяються кілька рацій, здається наш басист поклав одну з них в хлібницю чи деінде. Стеля трейлеру розмальована мною - там гори, річки, там якісь веселі фігури, птахи. Дверцята шафок для книжок обклеєні лістівками з місць, де ми бували. Маємо три ліхтарі, одну стаціонарну лампу (невідомо, правда, навіщо вона, бо ж систему освітлення ...

Іноді збувається те, чого жадали, але кольори не такі, як ми очікували.

Цієї ночі наче вже було відомо, що всю ніч снитимуться кошмари. Тому дуже не хотілось засинати, але й сон був бажаний. Перше наснилось подружжя, де жінку мучили рушники, які дивились, як вона спить, якісь жахи у темряві - її постійно щось переслідувало. Вони з чоловіком замикались на ніч, але це не допомагало - і у спальні теж щось турбувало - то меблі рухались, то у вікно щось шкрябало. Спочатку мене нема, навіть як стороннього спостерігача. Але потім з'являюсь як Шерлок Холмс (канонічний), до якого звернулись за допомогою. І ми з Ватсоном визначаємо, що чоловік цієї жінки давно помер, а біля неї ошивається його фантом, який і приносить стільки клопоту. Інший сон почався з того, як мого знайомого на ім'я Сем кидає його дівчина-вампірка. Той Сем мав вигляд точно як один мій реально існуючий знайомий, хоча ми не те щоб сильно знайомі. Вампірку звали Вівьєн, вони стояли на ґанку його дому. Вона цілувала його і казала, що мусить піти від нього. Сем стояв з закритими ...

- Думаю, ти б стала непоганим викладачем. - Чому? - Ну, у тобі наче від природи закладено вміння координувати людей. Це виглядало прикольно. - Від природи я лише шалено красива та потенціально розумна :) Все інше вже справа досвіду та навчання. - Бачу, ти себе дуже любиш :) - Ну кому ж ще як не мені? :) - Тобто? Типу, тебе більш ніхто не любить, окрім тебе самої? :) - Не так. Просто любов до себе убезпечує сенс мого життя. - Як? О_о - Просто виходить, що за будь-яких варіантів розвитку - втрата, зрада, смерть, обман, розчарування, чортів кінець світу - завжди, абсолютно завжди у цьому світі буде як мінімум одна людина, що мене любить. Тобто я завжди матиму заради чого жити. За абсолютно будь-яких варіантів. Це створює відчуття безпеки. Типу, я завжди буду комусь потрібна. Вважаю, що це досить таки непогано - жити заради тих, кого любиш, й тих, хто любить тебе. Особливо, коли це взаємно. А що може бути ще взаємніше, ніж любов до себе?

Прийшло в голову, що, здається, Кід має здатність зводити людей з розуму. поки що не знаю чи в хорошому розумінні цього слова. Але це явно відбувається несвідомо з її сторони. Цікаво за цим спостерігати. Прикольно було відчути на собі трохи того ефекту. Можливо буде доречним це дослідити. Ну так, на всяк випадок. Рижик якось сказала, що про людей "з цікавинкою" з першого погляду й не скажеш, що вони такі є (не дослівно, це є певний висновок з загалу її слів того вечора). Думаю, Кід відноситься саме до таких. Коли дивишся й бачиш щось звичайне, іноді до дратівливості буденне, а потім (якщо пощастить) помічаєш дещо, що не здатен пояснити. Певно саме це й зачіпає. Деяка частина мене помітила це ще при нашій першій зустрічі, але не оголошувала це. Просто наче показала на неї пальчиком й потягнула за руку. Тут важко щось прокоментувати, бо тоді на це не зважалось. Вже зараз, починаючи згадувати, розумію, що не було жодної передумови, щоб ми зачепились одне за одного. Ніч...

Чорна капілярна ручка, гуаш (колір очей)

У кожного є свій період "найважчого". Цікаво спостерігати людей, які його вже пережили. Те, що це тимчасово, дає певний спокій. Сподіваюсь, що життя близьких скоро налаштується. Відчуваю, що ті двоє найближчі вже майже вийшли з цього. В одної близької - лише початок. Шкода, але вірю, що вона впорається. Стосовно свого - здається, я його під анестезією проходжу. Мухлюю, коротче. Можливо. Сьогодні згадувались "дві втрати". Ніколи б й у голову не прийшло, що зможу жити без цих людей. А які критерії "жити"? Ні, звичайно живу. З жиру бішусь, як-то кажуть. I'm dying in your open mouth... Але... все одно не віриться. Наскільки сильно вплинула втрата цих людей? Наскільки реально повернути? Якщо й реально - не намагатимусь. Їх вітер вже в іншу сторону віє. А я у лісі. Й цей ліс стогне. Стогін всюди. Птахи не бачать просвіту - жодна не може полетіти. Вже й нема сенсу летіти - весна. Але справу не виконано, інстинкт не задоволено. Більшість птахів помре через ті ...

Сховайте в мішок і закопайте. Посипте попелом мого волосся та кісток. Тікайте з того місця якнайдалі. Бо біль кричатиме з тої землі й отруюватиме ґрунтові води, що течуть поруч. А через сотню років з того місця виросте дерево, гілки якого закриють сонце. А з коріння того дерева вилізе ведмідь, чий рев буде чутно у кожній душі. І піднімуться старі кістки. Й прийдуть нові воїни. І буде новий біль. Але чи ж не він показує, що ми все ще живі?

Мене стерли - це є дуже паскудно, вкрай паскудно. Ці вихідні були дуже необачні - занадто потужні особистості впливали. Хто ж знав? І все ж, досі нема певності, що це саме вони те зробили не усвідомлюючи (сподіваюсь), але це є єдине, що відрізняло ці вихідні від усіх інших. Хіба що моє обличчя у неділю було занадто біле, а губи занадто чорними. Але це лише додаткова умова, що забезпечувало настання необхідних обставин для появи другої потужності. Перша потужність була зумовлена моїм новим бажанням, яке тепер і не бажання вже певно! Той маленький черв'ячок, що заворушився вчора ввечері, сьогодні вже вгризся в мозок! Що мені робити наступної миті? Мене стерли! Зараза... А ще трошки про погоду, насправді... Бо за той час, як писались ці слова, на землю опустилось молоко, розведене водою. Туман настільки густий та живий, що виникає трошки первородного страху та паніки. І ти насолоджуєшся ними, бо вони наче лоскочуть, але не стискають, бо не такі сильні. А на вулицю так і тягне... І хоч...

Хочу назавжди запам'ятати цей тріскучий стан наче знаєш, розумієш та відчуваєш все! Коли кожне твоє питання одразу чує відповідь зсередини! Коли ти одночасно кричиш від напруги і тримаєш себе за руку. Коли зсередини рветься звіриний рик, коли мозок тріщить від інформації та нових зв'язків, коли все, що було відомо раніше, одночасно переливається через вінця. Коли відчуваєш себе диском, який змушують поглинути завеликий файл, задіявши понаднормово всю оперативну пам'ять. Коли всі спогади переміщуються з довгострокової у короткострокову пам'ять, коли все одночасно стало актуальним, коли губляться часові зв'язки... Коли час зникає! І ти зібраний як ніколи. Ти бачиш все. Чуєш ще більше. І розумієш, що перезавантаження вдалось. Але наступного разу вазу краще не чіпати :)

Мозок розривають риторичні питання, а каша вже охолола - грію знов. Все, що мені кажуть, настільки брехня, що мимоволі віриш тому. Проза рветься зі струн, але через зайві очі не можу грати - занадто впізнавано буде. Мені сьогодні трохи розворушили звивини, але мій інглиш не дозволив як слід висловитись (fuck all these debates!), а тепер мене рве на частини! Безглузді розмови зі своїми "ми" трохи освітлюють тло. Довгі листи, криваві погрози та велика чашка чаю наче дивляться на мене своїми величезними очима. Каша зашибенно смачна, але краще б ОГ була чуйніша. Наче ролями помінялись. Увесь сьогоднішній день врятувала лишень одна маленька ввічливість - продавщиці з "Форнетті" недалеко від Лук'янівки у напрямку мого дому. Захотілося сказати їй (й, власне, сказане було): "Дуже Вам дякую!" Наче вся турбота світу сконцентрувалася у цій жіночці й вилилась на мене. Сьогодні було замало ведмедиків та забагато сонечок. А ще дивний голуб миру, що налетів на людей,...

Локація: сходи на верхньому закритому поверсі довільного корпусу. С: - О, диви! В , ти чого тут? А: - Що ти тут робиш? В: - Ховаюсь, а на що схоже? А: - Ти випадково не... хм... *рух головою вгору* В: - І про що, власне подумав? *прямий погляд* А: - Про наркотики. В: - Ова, ти настільки поганої про мене думки? *пауза* Що ж бувало й гірше. С: - В , як ти? Щось сталося може? В: - Ні. А: - То що ти тут робиш? В: - Ти себе зайвим не відчуваєш?! А: - Ні. У тебе проблеми? В: - Так. А: - З ким? В: - З собою. Я настільки егоцентрична, що маю проблеми лише з собою. Й коли я їх вирішую, краще, аби нікого з людей навколо не було - бо можуть бути жертви. А: - Натякаєш, щоб ми пішли. В: - Натякаю. А: - Я не питав. В: - То може б вже і йшов?! А: - У тебе зараз буде істерика. С: - А , може краще підемо? В дала зрозуміти, що хоче побути одна - ми зайві зараз. А: - Не має сенсу йти. В: - Прямо "толерантність проти знання"... С: - Тобто? В: - С , ти поводишся ввічли...

- Перестань кусатись! - Не можу, ти смачний. (с) Даяна майже завжди жила своїм минулим. Бо вважала, що існує лише воно - адже вже було, тому лише у ньому можна бути певним. Лише у минулому є всі відповіді, навіть на майбутні питання. Минуле як безпечна територія, вже розміноване поле. Але вона почала відчувати, що стала в'язнем свого минулого - воно займало всі її думки, воно вже не було досвідом - воно стало зайвим мотлохом на горищі. І з цим треба було щось робити. - Бачиш он ту зірку? - Ага... - А вона тебе ні. Їй взагалі по фігу чи бачить її хтось. - То на фіга вона тоді так сяє? Типу "Ой, дивіться, яка я непомітна"? - ... (с) Одного разу Даяна потрапила під дощ. Це було трохи згодом після того, як її почали тривожити думки про минуле. Першим бажанням було сховатись від холодних крапель, але у ній заворушилось щось нове - думка про те, що вона завжди ховалась від дощу, бо... бо так було завжди! Значить так і має бути. Даяна склала парасольку й очима пошукала місце ...

Йшли просто поруч. Ніхто й не помітив, коли те сталося. Так швидко, не зрозуміло й шокуюче. Він випадково торкнувся її руки, бо пройшов повз. Лише торкнувся - а його наче струмом прошило - від кінчиків пальців одразу у мозок. "Біль!" Він розвернувся, швидко - підійшов до неї, а вона вже ладна була тікати, й обійняв. Зіниці розширились, серце ладне було вистрибнути з грудей. "Біль!" Вона пручалася, заледве не кричала. А він дивився, бо біль став ледь чи не картинкою перед очима. "Стільки болю! Як я посмів завдати тобі стільки болю?!". - "Пусти! Пусти! Ти ненавидітимеш мене! Пусти! Не хочу, щоб ти відчув!" А він не пускав. Їх товариші в ступорі дивилися. "Що ти робиш? Пусти її! Ви з глузду з'їхали? Припиніть!" Він відчував, дивився, переймав той біль. Вона заричала, смикнулась й рвонула з його рук. Від того поштовху (та вже не маючи сил) він впав, перевернувсь на бік. "Біль!" Вона закричала. Рідко хто так кричить, й рід...