Сховайте в мішок і закопайте. Посипте попелом мого волосся та кісток. Тікайте з того місця якнайдалі. Бо біль кричатиме з тої землі й отруюватиме ґрунтові води, що течуть поруч. А через сотню років з того місця виросте дерево, гілки якого закриють сонце. А з коріння того дерева вилізе ведмідь, чий рев буде чутно у кожній душі. І піднімуться старі кістки. Й прийдуть нові воїни. І буде новий біль. Але чи ж не він показує, що ми все ще живі?
Ловити
Панічні атаки, друзів, новини, сімʼю та інших, хто розсипається. Ловити моменти сонця, смачної їжі, ночей, коли шия не болить. Ловити роботу, стару і нову, не забувати чекінитися з близькими. Весь час наче тільки і роблю, що ловлю. Хочу ловити дешеві квитки на літаки і потяги, нові книги, нові кафешки та точки з мача-латте. Хочу дивитись, що там по подіям і фестивалям на вихідні, хто там приїздить з концертами, хто там новий на Тіндері. Хочу знову грати в театрі, повернутися до пантоміми, до джазу, згадати за свою гітару і барабани. Хочу мати енергію на щось більше, ніж тільки робота, донати і новини. Хочеться спитати всіх тих людей, хто жив і писав музику і вірші в інші часи, коли був кінець світу. Як вони то знаходили? Як народжували дітей, слідкували за модою, шукали нові платівки? Де, той шматочок? Гарі Поттер сприймається зовсім інакше після вторгнення.
Коментарі
Дописати коментар