Бутикілька
Цікаво радіти тому, що ніхто не святкує. Радіти особливій даті, що колись була святом, а тепер - розбита ваза. Дуже не люблю знаходитись у емоційно загостреному стані - розгублені думки, різкі рухи, зламаний фокус. Відчуваю, що потребую компаньйона - щоб хтось штурхав у плече або ж просто притиснувся збоку - й це опора, це основа, яка стоїть, коли все інше крутиться, це якір. Не хочеться такі моменти "переживати=перечікувати", було б непогано у більшості ситуацій почуватися в безпеці. Але все одно я щаслива людина. Й розумію чому - бо маю друзів, маю сім'ю, маю дах над головою. Й маю свою чарівну божевільність, завдяки якій поняття "самотності" набуває формального відтінку, й життя стає повнішим, бо бачиш кілька світів одночасно. Бо кожна особистість інтерпретує інфу у своїй течії. Це дуже класно радіти своїм страхам, не відчувати до певної міри фізичного болю. Це дуже класно обурюватись й розуміти одні й ті самі речі. Це дуже класно бутикілька.
Коментарі
Дописати коментар