Неоподаткований персонаж

Взяли в полон "Азов", вкрали зерно, залізо, дітей, крадуть мову і пісні. Хочу стояти під зливою, щоб знову кричати вірші. Хочу плакати по команді. Хочу гладити оленів в Лапландії. Хочу потиснути руки Жадану і Притулі. Хочу обійняти і подарувати ще один кулон в нікуди. Хочу взяти гітару, хочу кричати у сламі. Хочу щодня дарувати цукерки Мамі. Хочу обійняти Тата. Почути сміх Бабусі. Хочу знати, що Хазяїн живий і більше не буде революцій. Неймовірно відчувати вдячність до Ковіду, що відтянув початок війни, поки я змогла стати на ноги. У бабусі стався інсульт, зараз вона вже в реабілітації. Хочу допомогти хоч грошима, але поки вони відмахуються. Я ходжу в терапію, а насправді просто хочу свою квартиру. Хочу обставити її у морському стилі. Треба більше медитувати, але не для себе, а щоб не бути грубою до людей. Україні надали статус кандидата в ЄС, але я не відчуваю з цього приводу нічого. Майдан, Небесна Сотня, Крим, Донбас, лютий – це все не мало бути ціною. Не мало бути "н...

Чому я майже завжди на межі? На межі банкротсва, на межі звільнення, на межі скандалу, на межі втрати? Чим мені той адреналін пахне? Звільнили з роботи. Вперше в житті; намагаюсь розсмакувати це відчуття. Не збиралась продовжувати там контракт, але 6 місяців фінансової стабільності ще планувала мати. Відчуття несправедливості в перемішку з полегшенням. Гірко-солодкий присмак. Не справедливо, бо нарешті почала мати якийсь прогрес з командою та вибудувала подальшу стратегію для проекту. Полегшення, бо все в мені і так бунтувало, це не моє. Лишається думати, що все на краще, інакше можна з'їхати з ґлузду. Відчуття безпеки дає наявність планів. Мені на днях прийшла моя Museum Kaart, то це мій план на наступний тиждень – після сніданку відправляти резюме і йти в музеї. Коли ще як не зараз?

Бути навколо людей, бути самому, пігулки, терапія, зміна діяльності, коти – у кожного свій спосіб повернення до норми. Мене коробить, що це займає так багато часу. Десь на фоні кричить "Загальмуй!", але деякі речі хочеться проскочити й забути. Кожен день наче "Ще трошки", але так само потроху забуваєш свою норму. Мене коробить, що в моєму житті були люди, які привели до цього і тепер мені треба це лагодити. Мене коробить, що ми іноді не уявляємо наслідків своїх дій і потім інших коробить. Мене коробить і злить, що все так сталося. Тепер мій час та моє життя марнується на розгрібання всякої хріні, жиби тільки прийти до норми, коли можна було б повністю радіти тому, що зараз мене оточує, але мене наче там нема. Наче грьобана резинова стіна між мною і світом. І це дуже коробить. Ще трошки. Ще трошки і знову зможу малювати.

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом. Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше. Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше. Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Х...

Бачити, що усе добре. Відчувати, що все кришиться. Гора наче стоїть, але всередині назріває вулкан – тримаєш, закорковуєш, стоїш а місці. А все тремтить і кожну мить може винести. Коли твого голуба спіймано і жодна інша птиця не найдійна для повідомлення, починаєш буркотіти всередину. Це додає тремтіння. І лиш собаки навколо відчувають той тремор і тікають подалі. Посмішка рятує, теплий чай, книжки, страх. Коли один в полі воїн, добре що добровліьно. Це останнє погане. Небо світляшає.

Знаю, що вже маю допис з майже такою назвою, але саме так зараз відчувається. Минулий рік був важким. Всі струни були натягнуті і якісь таки, нажаль, лопнули й порвали те, що навколо. Якось так сталося, що майже не було написано про хороше, а його не вистачає. Тому таки лишу це тут, щоб знати, що завжди є світло: раптова поїздка в Одесу до Потати – просто покликали, просто з'явилися квитки; чудові бургери у Фрайдіз після запаморочливого екзамену; морозний Таллінн з Квіткою і щось нове щодня; Північне сяйво; підйом на Говерлу – цього разу в рази легше, але сил додало так само як вперше; найтепліший День Народження) нарешті засмага; переїзд в іншу країну, тепер живу біля моря, хоч і не того, що хотілось; перша робота і все, що з нею пов'язано – люди, подорожі, події; самонабута самостійність, смак якої з'явився ще у місті ведмедів, але закріпився північчю; поїздка додому в жовтні та всі теплі спогади, що вона дала; Грузія посеред Естонії, я вдячна за нього;...

Коли тобі 13 і ти ревеш в подушку, бо він\вона тебе не любить, тобі здається, що це проблема всесвітнього масштабу. Тобі здається, що тебе ніхто не розуміє і що це найбільший біль в твоєму житті. Коли тобі 17, ти смієшся з себе колишнього, але вступ до універу збирає усі твої думки, турботи, страхи та проблеми в одну купу і давить важким пресом на груди. Коли тобі 22 і тебе лишає друг, тобі здається що вже ніколи не зможеш дихати. Завжди є маса проблем. З віком вони більшають, там не буде легше, не буде приємніше. З часом від рішень залежатиме ще більше, це чіплятиме інших, це буде відповідальність. Але ЖОДНА ПРОБЛЕМА НЕ МАЄ ДАВИТИ В ТОБІ СЛАБИНУ! Якщо здається, що ось "Ну зараз-то у мене справжні, "дорослі" проблеми, тепер-то можна дійсно психувати!" – дай собі такого ляпаса, щоб аж тріщало! Ніколи – жодні складнощі, жодні втрати, несподіванки, втрати дихання – не є приводом, щоб опускались руки! Не є приводом жаліти себе, жалітись іншим! Це ніколи не стане ...

Раніше поїздка на два дні викликала приємне тремтіння та хвилювання. Потім стало звично, як за хлібом в інше місто поїхати. Перша поїздка закордон забрала стільки часу та приготувань до неї, хоч всього на всього тиждень. Тепер 2 роки. Їду на два роки і не знаю чи радію тому. На підготовку лиш кілька тижнів, все в останній момент, все вимагає уваги. Чомусь приємного хвилювання нема. Навпаки, усе напруження, що тримається вже майже рік, наче досягає свого піку, хоч вже не відчуваєш тиску, бо звик, але він дається в знаки. Так, наче вже не відчуваєш болю в спині від важкого наплічника, але щось заважає рухатись та дихати. Наступна точка, коли теоретично може наступити розслаблення, буде аж за три місяці. Ще три місяці, хоч і були сподівання на вересень. Але ще рано, ще багато чого треба зробити. Шкода покидати те, що цінувалось тут, але більшість з того вже й так розвалилось, а інше нікуди не дінеться, берегтиму в серці. Шкода, що Рижика вже нема в моєму житті, але цього вже ...

Сновидінь з надією, що перетворюються на кошмари; сльози\крики вночі; пропущений удар серця в кафешці, якщо раптом за тим же столиком, що раніше разом сиділи; пустий погляд всередину; руки в кишенях; недопиту воду; забуті фото. Бо більше не дивишся.

Викладач: - Що таке розпач ? Відповідь: - Ну, це коли світ розпадається на маленькі шматочки... Викладач (перебиває) : - Ніяких "коли"! Чітка відповідь! Що таке " розпач "? Відповідь: - Ну... Це стан, коли... Викладач (знову перебиває): - Ви знаєте означення чи ні? (піввічності тиші) Відповідь: Розпач - емоційний стан, характерний відчуттям втрати відчуття реальності та зневіри у будь-який можливий позитивний кінець.

З моменту останнього допису і до сьогодні у моїй країні йде переворот. І до останніх днів мене можна було зарахувати до його учасників. Коли до Майдану півгодини їхати, то бути таким легко. Приїхав - передав харчі, одяг, гроші. Побув там, підтримав, почув новини, укріпив барикади, зробив фото. Зараз набагато страшніше, ніж було 19-21 лютого. Зараз гарячі точки за сотні кілометрів і ти нічого не можеш вдіяти! Частина твоєї країни - важлива і люба тобі частина - стає центром політичних махінації політиків, які не є громадянами твоєї країни, які натравлюють твоїх співгромадян одне на одного. ЗАЛИШТЕ НАС У СПОКОЇ!!! Вам не вистачає свою країну просрати?! Стільки злості й ненависті, стільки безсилля, відчаю. Хочеться вити. А ще більше хочеться вити на тих, хто виправдовує дії цих політиків. Хто називає нас "малоросами", хто забуває історію хоча б своєї країни, хто хоче віддати Крим не розбираючись у наслідках. Росії нафіг Крим не потрібен. Але і сильна Україна під боком ...

Я напишу на камне "я скучаю" и брошу тебе в лицо, чтобы показать, как это больно - скучать по тебе. (с) Як важко іноді буває сказати людині, якої тобі не вистачає, що так воно є. Бо одразу закрадається дурна думка про те, що у тієї людини і без тебе все ок - інакше чого вона не йде на контакт. Ну не те, щоб не йде - ви просто живите десь недалеко одне від одного і у всіх все добре, все нормально. А ти згадуєш час, коли ви спілкувались частіше, тісніше, приємніше. Коли мали щось спільне, коли мали причини проводити час разом. І ніхто не знає, що той час значив для кожного. Може лише для тебе одного значило. Може для всіх вас значило, але всі такі ж дурні, як ти, й мовчать. А може все те, що було для вас спільним, взагалі не важливо! От так раз - і не важливо. Бо є щось масштабніше, вагоміше, актуальніше. Наскільки важко просто підійти до людини, з якою ви не були близькими друзями, з якими вас не об'єднує щось точно для вас важливе, і про яку ти знаєш дуже мало (по суті - ...

Мені набагато легше сприймати цюлюдину як літературного персонажа. Дуже мало маю певності, що десь ще знайду таку, тому простіше думати, що такої й не існувало в принципі. Просто хтось десь вигадав, а мені дали змогу трохи насолодитись тією фантазією. Трохи побути у своєму світі, наче у чомусь реальному. Нарешті починаю пам'ятати лише хороше. Про той час мені нагадують кілька шрамів на серці, але все одно - це моя улюблена "книжка". Хочеться вірити, що проекційний рецидив існує і у мене. Хоча те, що навколо, постійно розчаровує, не дотягує. Але я не збираюсь завтра помирати, тому ще маю змогу у щось вірити. Усе, що трапляється, має свої наслідки. Не найкраща відмовка "на краще".

Є речі, які не хочеш згадувати. Але забути їх - означає сказати "усе це було на марне".

Дякую, Кенгуру. Ніколи б не подумалось, що відчуватиму вдячність за таке, але якби цієї людини не було у моєму житті, то навряд чи до мене дійсно дійшло б, що сьогодні сталося. Це мало б дуже болючі наслідки для мене. Коли бачиш ширше, то певні речі помічаєш ще "здалеку". І за це я дякую. А от дехто, хто..., та певно вже не важливо що, - хай горить у пеклі! :)

(6 4 9 2 10 5 3 1 8 11 7)

Майже єдине, що здатне хоч трохи підняти настрій. Минувший турнір, втрачений нет-бук, холодний суп, і ще одна безсонна ніч, бо треба відновити втрачену інформацію та файли. Люблю фішку "Хороше станом на...", але зараз все достатньо не добре, тому змовчу. Ситуації привели до думки, що якщо у тебе все фігово, все зривається, знищується, зникає, не вдається, АЛЕ ти не один - значить ти щаслива людина .

Бути друзями можна і на відстані. Здогадуючись про щось неприємне. Знаючи про щось особисте, а тому не/свідомо обмежувати спілкування. Але коли раптом перетнутись - потім стає приємно, наче як раніше було. Коли ніхто нічого не знав, коли ніхто не відчував від того незручності. Мені реально неприємно, коли люди з якихось причин кажуть про щось особисте, а потім почуваються некомфортно, бо "знає...". На жаль, не рідко з тим стикаюсь. Невже іноді я викликаю таку нічим не обґрунтовану довіру, що здається можна казати все? Кажіть. Але потім не бійтесь. Мені так це неприємно. Не те, щоб думати, що хтось ще дізнається, ні. Просто я вже входжу в число людей, яким це не варто знати. Тому так захищаю чужий особистий простір - щоб не втрачати спілкування з людиною, що може бути важливою для мене. Але ж не завжди вслідкуєш, не завжди побачиш, що людину заносить, не завжди адекватно спиняти. Тому або наточувати чуйку на ці речі, або сподіватись на стриманість людини чи відсутність потім с...

Поки що дебати займають доволі вагому роль у моєму житті, що визначає важливість людей, з якими я синхронізуюсь у них. З певних об'єктивних та суб'єктивних причин я вже не можу грати зі своїм (тепер вже колишнім) тім-мейтом. Але я хочу відзначити, що це є світла та тепла людина. Людина, яка розуміє, що я хочу сказати, яка вміє бачити світло. Не буду говорити багато - не хочу все це переводити у слова. Просто - Олесю, дякую! Ти щось неймовірне! Ти мій найкращий тім-мейт й я дуже щаслива, що нам довелося грати разом. Мене дуже гризе, що наразі ми маємо те, що маємо, але розумію усі причини, що до цього призвели. Нікому з нас не варто себе силувати у певних питаннях. Я приблизно рада, що ми дійшли згоди й оцінили нашу дружбу вище за дебатні досягнення. Ти найкраща та найсвітліша. Дуже тебе люблю та бажаю успіху у всьому. З твоїми прагненнями ти обов'язкового його досягнеш:) Ти - Сонячна! :)

У кожного є свій період "найважчого". Цікаво спостерігати людей, які його вже пережили. Те, що це тимчасово, дає певний спокій. Сподіваюсь, що життя близьких скоро налаштується. Відчуваю, що ті двоє найближчі вже майже вийшли з цього. В одної близької - лише початок. Шкода, але вірю, що вона впорається. Стосовно свого - здається, я його під анестезією проходжу. Мухлюю, коротче. Можливо. Сьогодні згадувались "дві втрати". Ніколи б й у голову не прийшло, що зможу жити без цих людей. А які критерії "жити"? Ні, звичайно живу. З жиру бішусь, як-то кажуть. I'm dying in your open mouth... Але... все одно не віриться. Наскільки сильно вплинула втрата цих людей? Наскільки реально повернути? Якщо й реально - не намагатимусь. Їх вітер вже в іншу сторону віє. А я у лісі. Й цей ліс стогне. Стогін всюди. Птахи не бачать просвіту - жодна не може полетіти. Вже й нема сенсу летіти - весна. Але справу не виконано, інстинкт не задоволено. Більшість птахів помре через ті ...