Голос

Іноді голос це все, що важливо. Десь колись чулось, що перше, що забуваєш від людини це її голос. Чомусь це не справджується для мене – голос це те, що буде тремтіти вже коли обличчя розтане, коли дотик загубиться – але ще чутиму. Сміх, голос, шепіт. Це і буде дотиком, обличчям, спогадом.

Ці записи перетворились на суцільні спогади, чомусь не тримаю тут теперішнього. Моє тепершнє світле, але воно чіпляється за втрату того світлішого минулого і не можу втямити що тримає інше.

Моє теперешнє закрите. Багато що наче як друкую, але стираю перед відправленням. Більше думаю, що кажу, перед тим, як сказати. Кажуть, тепер я тихше. Коли мовчиш, то починаєш чути. Але хочеться мовчати ще більше – щоб нарешті чути все! Чути всіх. Не забивати своїм радіо. Я дійсно хочу почути. Але не певна, що це дасть мені тепло. Але хоча б не стане холодніше.

Зима не принесла сплячки з собою, а були такі сподівання на барліг. Але нарешті прийшло відчуття плинності. Я вже скучу за своїм теперешнім. Хаотично намагаюсь робити фото, щоб просто втримати. Наче зникне як я закрию очі. І лишиться тільки голос.