Неоподаткований персонаж

вокзал о 5 ранку; не-кава; не-мак; м'який зал очікування; атб навпроти сільпо;  риба андрій; троє не-своїх; вільний простір; вазон хіггса; не-брі; мажорне таксі; залізна спокійність; духота; сила поряд; війська лад; сирія; фаст-фуди; віртуальні валютні ринки; учи матчасть!; релігійні обряди над дітьми; не-брейк; теплий сошиалз; невідомий петровський; сови; півтори години сміху вночі; "я ніколи не..."; харківський та одеський гумор; групи ненависті; кава у стіках; курасани; тепло; не вище третього; монополіст не-монополіст; v2.0.

Іноді здається, що я найтепліше, що є у світі. У фізичному плані - завжди тепло. Навіть коли всіх морозить, мені загалом тепло. У цю поїздку якось особливо відчулось відсутність кордонів. Територіальних - я вже так часто подорожую Україною, що поїхати у інше місто - це вже як за хлібом мотнутись. З одного боку маєш легкість та відсутність будь-якої акліматизації, відчуваєш усю країну своїм домом, з іншого - втрачається певна романтика потягу, іншого міста, інших обставин. Вже стільки всього траплялося, що навряд чи найближчим часом станеться щось, що затьмарить минулі речі й знову зачепить. Поки що найкраще, що є - це повторення того, що вже хорошого було. Але певні міста все ще вміють чіпляти. Й тут правильніше було б сказати "певні люди", але все ж таки міста. Бо у інших локаціях ті самі люди є інакші. Місто, як мене завжди чіпляло - Донецьк. Точніше саме ті люди у саме тому місті/місці. Хазяїн чіпляє саме у Донецьку. Можливо тому, що певні якості, що роблять його Хазяїном,...

Давно вже хотілось:) Малюнок спереду, напис ззаду. Автор малюнку та тексту Марися Рудська ( блоґ: Смугасте ЗлО )

Спочатку хотілось знов описати теґами, але мені зараз дуже не вистачає речень. Тому буде змішано. Майже усю поїздку гостро відчувалась нестача австралійської фауни - досі не допетраю, що ж такого нагадало. Можливо відчуття втраченої ніші, яке дуже чітко засвітилось на цьому турнірі. Не можу сказати, що моє було окремо від інших, але у середині це знову клацнуло. Певно просто незвична роль й незвичні люди стоять дуже близько. Не знаю, наскільки мені сподобається спілкування з ними та й чи треба. Там лише дві людини не викликають у мене відчуття дискомфорту - Лесик та людина, яка свого часу дотягла мене на верхівку Говерли. Нормальне спілкування є незвичним для мене, бо порушує ті рамки, якими окреслена моя зона комфорту, тому легше бути не в адекваті, але щирому. Тому звична буденна ввічливість та "все у нас ок" не сприймаються мною як щось моє. Хоча було б фігово, якби таке явище зникло. Думаю, це цілком нормально, що я просто люблю свій мікро-косм. От тільки людей там...