Неоподаткований персонаж

Одне з найцінніших надбань цього періоду я бачитиму новий старий навик не тримати в собі. Як сказала моя мати, "тримати себе в руках, але не тримати в собі" . Не зриватись, але просити допомоги, ділитись важким, випити ромашкового чаю, прийняти заспокійливе. Коли рідна мати чує у голосі, що ти на нервах, треба таки пити чайок, ніхто не мусить завжди справлятись своїми лише силами. Помітила це ще в Хорватії. Провалила завдання, засмутилась, але не хотіла казати друзям, бо чого псувати їх відпочинок та й що вони можуть зробити. В якийсь момент таки обмовилась і почула дуже спокійне "Нічого, thank you, next" і просто сказати, що сталося, і отримати цілком врівноважену реакцію неймовірно дає волі! Наче камінь з душі, віл з плеч. Просто від факту відкриття рота та вимовляння цих слів – мені важко, я не виводжу, як же мене все це бісить, я нервую, я не впоралась. Як же добре.

Чому я майже завжди на межі? На межі банкротсва, на межі звільнення, на межі скандалу, на межі втрати? Чим мені той адреналін пахне? Звільнили з роботи. Вперше в житті; намагаюсь розсмакувати це відчуття. Не збиралась продовжувати там контракт, але 6 місяців фінансової стабільності ще планувала мати. Відчуття несправедливості в перемішку з полегшенням. Гірко-солодкий присмак. Не справедливо, бо нарешті почала мати якийсь прогрес з командою та вибудувала подальшу стратегію для проекту. Полегшення, бо все в мені і так бунтувало, це не моє. Лишається думати, що все на краще, інакше можна з'їхати з ґлузду. Відчуття безпеки дає наявність планів. Мені на днях прийшла моя Museum Kaart, то це мій план на наступний тиждень – після сніданку відправляти резюме і йти в музеї. Коли ще як не зараз?

Треба повертатися до звички писати. Мені іноді приходять нагадайки наче з минулого життя з LiveJournal про що я писала півжиття тому. Наприклад, я вже й не пам'ятала, що робила косплей на Авріл Лавінь у літньому таборі. Та й взагалі пам'ятаю все менше і менше, від того і важливість нотаток. Якщо почитати мої дописи, то складається враження, що я доволі депресивна людина, хоча самій мені здається, що погано лише зараз, а колись-то я була щаслива бо мене ж обливає дощем щасливих спогадів. Але воно і добре, емоційний фон забувається, події лишаються. Вже зараз я заледве можу згадати як погано мені було в серпні минулого року, лише який красивий Монт Сан-Мішель. Я живу в Амстердамі. Пам'ятаєте ту живу мрію, яку оформилась у моїй голові 25-26 червня 2014 року? Я тоді жила з Вікою в Берліні й на вихідні поїхала в Амстердам. З тої поїздки пам'ятаю як пропустила свою зупинку тричі, бо не могла намилуватися містом за вікном трамваю, як Саймон вчив мене кататись на велосипеді, як...