Півтори тисячі років тому

Раніше поїздка на два дні викликала приємне тремтіння та хвилювання. Потім стало звично, як за хлібом в інше місто поїхати. Перша поїздка закордон забрала стільки часу та приготувань до неї, хоч всього на всього тиждень. Тепер 2 роки. Їду на два роки і не знаю чи радію тому. На підготовку лиш кілька тижнів, все в останній момент, все вимагає уваги.

Чомусь приємного хвилювання нема. Навпаки, усе напруження, що тримається вже майже рік, наче досягає свого піку, хоч вже не відчуваєш тиску, бо звик, але він дається в знаки. Так, наче вже не відчуваєш болю в спині від важкого наплічника, але щось заважає рухатись та дихати.

Наступна точка, коли теоретично може наступити розслаблення, буде аж за три місяці. Ще три місяці, хоч і були сподівання на вересень. Але ще рано, ще багато чого треба зробити. Шкода покидати те, що цінувалось тут, але більшість з того вже й так розвалилось, а інше нікуди не дінеться, берегтиму в серці.

Шкода, що Рижика вже нема в моєму житті, але цього вже не повернеш, навіть якщо дуже захотіти. Шкода, що разом з Рижиком пішли інші. Шкода, що Потата та Квітка будуть далеко. Шкода, що з сестрою проводимо так мало часу. Багато за що шкода, багато що болить. Цей рік не був приємним, не був легкий і я не хочу переживати таке ще раз.

Можливо, ця поїздка вилікує мою розбитість, поверне довіру та відкритість. А може ні, і це лишиться зі мною на довше. Я не знаю, і я ненавиджу непевність. Але так само я не можу цьому зарадити, тому треба просто задраїти люки та перечекати цей чортів шторм, щоб не рознесло на шмаття.

Коли мені кажуть, що я дитина, я згадую, як мені це вже казали півтори тисячі років тому, і все стає на свої місця.