Закон Ньютона vs. Право на життя

Дім здається сірниковим коробом. Так і хочеться упертися в стіни й розсунути їх. Хочеться розстелити каремат і спальник під столом, налити собі півлітра чаю й говорити про те, чи справедливо засудили Христа за Римським правом або Сократа за Афінською демократією. Хочеться заїдати все на світі згущеним молоком та махати всім машинам, що проїжджають повз.

"Давай помовчу тобі просто на вушко..."

Кожен день перевертав якусь частину мозку, кожен день залишив м'який шрам на плечі, бо саме ліве плече нило, як сиділи у потязі "Івано-Франківськ - Київ". Якась частина мене так і залишалась у підніжжя Говерли, сидячі біля річки в окулярах-кругляшках та брилі на голові. Якась частина мене досі чекає холодної ночі, теплої ватри, смачних розмов, м'якої відвертості та дзвінких пісень біля вогню.

Перше, що помітилось у краєвиді - гори навколо схожі на величезних, волохатих, сплячих Ведмедів. Все навколо нагадувало Ведмедів. Хіба що живих якось не зустрічалось. А ще комахи там не шугані.

ШЛДР тягне назад, відриває шматки. Там все і всі були на своєму місці. Навіть "Океан Ельзи" о 7:30 був дуже до теми. Певні розмови прибрали біль, певні люди вчасно подали руку, певні води змили відчуженість, певні гори висмоктали все, а потім дали можливість наповнюватись новим. Певний табір розібрав світ на пазли й склав титульною догори.

Все те рветься зсередини, робить тебе більшим, змушує ричати, показувати ікла й йти вгору. Бути Ведмедем. Там майже все було вперше. Мене наче закинуло на іншу планету. Яка випадково виявилась моєю рідною.

Багато що хочеться пам'ятати, але мовчати. Тримати в собі, іноді згадувати, смакувати, як льодяник й хотіти ще. Багато що тепер грітиме мене взимку. Багато що встановило нові ланцюжки між моїми людьми.


Все те щастя посміхає, саме сміється й співає пісні.
Просто там був світ, до якого належу я. Просто там все відгукувалось всередині й все залишило свій слід. Дякую.