Цей період

Згодом згадуватиму його, як американські гірки, але в основному як найважчий період мого життя. Так, нехай все це буде найважчим, що станеться зі мною у моєму житті. Нехай останні два роки - це буде найгіршим, на що заслужило моє життя. На останній день народження близька подруга побажала, щоб ті проблеми, що я маю зараз, були найбільшими у моєму житті. молю, щоб це побажання справдилося. Нехай вже нічого гіршого не буде. Бо страшно подумати, що вийде з мене у наслідок таких впливів. Те, що є зараз, вже страшно, але абсолютно не відчувається. Це як несеш в гори великий важкий рюкзак, тобі боляче від тої ваги, але самої ваги не відчуваєш. Десь так зараз і я. Певно мозок убезпечується й закриває канали усвідомлення, щоб... хм, хотілось сказати "не з'їхати з глузду", але це зараз не доречно.

Віриться, що у вересні все стане на свої місця. Що те рішення, яке було мною прийнято трохи запізно, все ж таки стане вчасним й дійсно щось змінить. Добре, певні речі вже не зміняться. Але нехай моє рішення хоча б виправдає той ризик, на який я йду, щоб втілити його. Останні два роки відзначилися втратами, розривами, розчаруваннями, болем різного ступеня, закритістю, недовірою, страхом... але й знахідками. Знайшлося кілька людей... Вони не замінять тих, кого було втрачено ніколи, але зараз саме вони поряд. Й я ціню тих, хто може посміхатись мені й навіть цінувати мою присутність.

В плані все легко - просто перечекати. Бо зараз нічого від мене не залежить, а все що залежить - швидко вирішується й знову нічого. Просто як черепашка - заховатись у панцир й перечекати. Але черепашці зірвало голову. Тому лапки вже не сховаються - не поступає сигналів.

Згадуватиму як страшний сон. Аби тільки дочекатися вересня.