Паперова квітка

Невимовно цікаво спостерігати за психічно хворими людьми. Але певні зміни спостерігаєш й у собі під час такого спілкування. До речі, так - мені дозволили підходити близько та спілкуватись.

Починаєш ловити їх логіку, запам'ятовуєш. Іноді траплялось, що певні ситуації ступорили мене - просто стоїш і згадуєш, яка логіка є вірною. Таке буває, коли мозок охоплює за раз багато чистої нової інформації (щось типу перевантаження буферів та операційної пам'яті) й відсуває на задній план свою базу, щоб перенести до постійної пам'яті максимум новоздобутої. Таке якось було, коли після особливо насиченої пари з матаналізу забулось як я завжди зав'язую шарф й хвилини 3 було проведено перед дзеркалом, щоб зробити як треба, хоча раніше (й вже зараз) ця дія налаштована на автоматизм.

Ще один з наслідків спілкування - частіше вдивляєшся в обличчя звичайних людей - шукаєш там ту ж міміку, ту ж реакцію на слова чи вчинки. Простіше сприймаєш "цікавинки" у світі здорових людей - бо всі ці цікавинки трапляються за здоровою логікою. Більшість речей стає передбачуваним.

Але не хочу триматися думки, що лише психічно хвора людина може здивувати - це може породити дивну параною. Тобто, якщо людина здивує мене, то я не хочу вважати її хворою :)

Психічно хворі викликають цікавість. Хочеться зануритись у їх думки та як слід поплавати. Мені порадили не робити таких занурень часто, бо можу стерти свою логіку.

Щодо щирості. Більшість намагається приховати щось у буденних речах, але чесні у глобальному сенсі. Тобто вони могли розповісти мені про своє життя до потрапляння у відповідний заклад, але точно спробують стягти у мене ручку чи збрешуть скільки каші вони з'їли сьогодні. Треба буде перевірити гіпотезу - можливо їм просто розповідати про минуле, але вони приховують теперішнє. Зрозуміти чим це викликано.

Яскравий спогад - дівчина з лікарні подарувала паперову квітку.