Мрії, що лякають

Десь воно всюди крутиться, що якщо ваші мрії не лякають вас, то вони не достатньо великі. Моя мрія мене відверто жахає. Вона має у собі багато невідомого та нового. Вона потягне за собою зовсім інше життя, відмову від багатьох дорогих мені явищ. Вона зітре майже усе моє оточення (сподівання лиш на технології, але ж то холодне). Мені лячно, мене трусить, але я будую плани. Я  знаю, що мені треба зробити, у які строки і що я ще для того маю чи не маю. Мене лякає, що мрія відрізняється від попередньо обраного шляху, але я дуже сподіваюсь все ж сумістити усе це (об'єктивно відчуваю, що то малореально, але тут вже питання виживання). Мене лякає, що мрія передбачає життя та розвиток у системі, до якої я не належу. Мені треба вчити не просто мову, а всі її найглибші тонкощі, інакше потону. Мені треба не просто вміти щось робити добре, мені треба робити це найкраще за більшість у світі, яка хоче того, що й я. Мені треба не просто поїхати, мені треба вклинити себе у життя чужої країни, де не буде нікого зі своїх.

Але моя мрія надихає. Моя мрія дає мені крила. Моєю мрією я дихаю. Я вагаюсь, я жахаюсь, я заплющую очі, але я нею дихаю. Коли дивлюсь на людей, у яких вийшло, мої легені легшають, ширшають. Коли бачу людей, які боролись, у яких вийшло не одразу, приймаю думку, що можу бути серед них. Приймаю думку, що не зможу здатись. Що не зможу сказати собі, що не було зроблено усе, що можливо. Так, мені страшно. Навіть якщо все вийде - особливо, якщо у мене вийде. Але не дихати ще страшніше.