Іноді згадуєш таке, що не просто приводить до тями, а виявляє, що дещо таки було закопано, сховано. Навіть й не помітилось якось, що існування перейшло в режим екстреного. Так і захотілось зупинитись, закрити очі й закричати "Що я роблю?!". Й як на межі сну та реальності - не знаєш де що - чи все, що робиш - правильно, а зараз просто момент слабкості; чи все, що вже майже зроблено - спроба втекти від чогось, а зараз момент, коли прокинувсь на мить? Що я роблю? Що було вигадано? Що зроблено помилково? Куди я йду? Й заспокоїтись маю лиш самостійно - бо якщо допустити сторонній вплив, рішення перестануть бути моїми. Але чи є вони зараз такими? Наскільки далеко я можу забігти у своєму безумстві? Чи є усе це безумством чи просто боротьба за свої бажання? Кудись буквально за одну мить зникло все, що вважалося правильним останні півроку. Чи це світло зараз, чи навпаки хмара? Невже такі миті мисленевих істерик й є тим єдиним, що залишилось у мені здоровим? Що я роблю?.. Чому самотужк...