Голову з плеч!

Логіка? Так, існує. Але непотрібна.
Діалог? Не існує, але потрібен.

Раджу: Ґадамер Г-Ґ. Нездатність до розмови.\\ Істина і метод. Т2. – К: Юнверс, 2000. – с.187-196

Навколо багато розмов, але мало діалогів. Більшість людей орієнтовані на себе, тому всі їх розмови це обмін монологами. Ми не чекаємо, поки зрозуміємо співбесідника - ми чекаємо, поки він замовчить й ми матимемо змогу щось сказати. Найліпший вид діалогу (за Мартіном Бубером, здається) це схема "матір-дитина". Матір намагається сприйняти всі сигнали, що їй посилає дитя, щоб зрозуміти його. А дитина в свою чергу намагається використати всі можливі засоби передачі інформації, щоб донести свою думку до мами. Так і ми маємо - сприймати всі сигнали, що надсилає нам співбесідник та використовувати всі можливості, щоб нас зрозуміли.

Ключовий момент - орієнтація на співрозмовника, а не на себе. Та чи багато з нас зацікавленні в розумінні іншого? Серйозно, вам цікава думка іншого? Думка іншого не про вас?

Ми любимо розповідати про себе. Коли у нас питають поради, ми скоріше за все розповідатимемо про власний досвід. Це навіть не буде порадою. Просто ще одна розповідь "про себе". Цікава професія - психолог - орієнтована суто на розуміння. Вони вимірюють своїх клієнтів "по підручнику" чи дійсно "розуміють"? Та ні, то не той вид розмови...

Навіть не знаю, наскільки треба забути про себе, щоб спробувати зрозуміти іншого не через себе.

Можливо десь тут закопана біологія? Так, одна голова, один мозок, одні думки. Думки про себе. Ми навіть добро робимо, щоб нам же було спокійніше. Тут немає осуду, ми люди, ми такі. Але хоча б, як експеримент, можна було б спробувати ;)